«Тату, віддай квартиру — ти вже своє віджив». Після цих слів донька захлопнула двері…
Він жив сам. Після того як дружина пішла, порожнеча оточила його, наче чорна щільна куліса. Все навколо стало сірим. Нічого не радувало — ні сонячні дні, ні чашка міцного чаю вранці, ні старі добрі фільми, які колись дивилася вся сім’я. Робота залишилася єдиним, що ще тримала його у цьому світі. Поки були сили — він ходив туди, бо вдома було нестерпно тихо. Ця тиша гуділа в вухах і рвала серце.
Дні тяглися один за одним. Всі однакові, ніби ксерокопії: ранок, тролейбус, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син і донька з’являлися все рідше, майже зникли з його життя. Передзвонювалися формально, з обов’язку. А потім взагалі перестали брати слухавку. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись у обличчя перехожих, ніби сподівався знайти в натовпі когось рідного. Його лякала не старість — його лякала смерть у самоті.
Він почав відчувати, як гасне зсередини. Душа боліла, зсідалася в комок. Він згадував дружину — хотів би попросити прощення, але так і не наважився набрати номер. Він все ще любив її. Шкодував, що багато чого не встиг сказати.
І ось одного дня на порозі з’явилася донька. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблену випічку, заварив чай, витяг старі фотоальбоми — хотів згадати, як все було колись. Але візит був зовсім не про це.
— Тату, — почала вона з холодною прямотою, — ти живеш один у чотирикімнатній квартирі. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а гроші віддай мені.
Він не повірив. Думав — пожартує зараз, розсміється. Але в її очах не було ні краплі іронії.
— Я… Я не збираюся нічого продавати. Це мій дім… тут ваша дитяча, тут ми жили з мамою…
— Ти вже своє віджив! — викинула вона з роздратуванням. — Мені гроші потрібніші! Ти ж все одно один, навіщо тобі стільки простору?
— Коли ти приїдеш знову? — ледь чутно запитав він, не впізнаючи власний голос.
Вона подивилася на нього з байдужістю і, взуваючись, кинула:
— На твої похорони.
Хлопнула двері. Він завмер. А потім просто опустився на підлогу. Біль у грудях била, ніби молот. Лежав так три доби. Без їжі, без сил, без надії. Потім зателефонував синові.
— Міша, приїдь… Мені погано, — просив він.
Син вислухав. Помовчав. А потім сказав:
— Тату, не ображайся, але тобі й справді не потрібна така велика площа. Я хочу машину купити, а ти міг би допомогти… Я б приїхав, якби ти вирішив квартиру продати.
Потім було мовчання. Той тип мовчання, який дзвенить у вухах і залишає у душі дірку. Він поклав слухавку. І зрозумів — у нього більше немає дітей. Є лише чужі люди, в чиїх жилах тече його кров.
Наступного дня він зайшов в аптеку. Там випадково зустрів брата колишньої дружини. Той здивувався, привітався.
— Аня? — запитав він, — як вона?
— Поїхала в Італію, — коротко відповів чоловік. — Вийшла заміж за італійця. Знайшла своє щастя.
«Знайшла своє щастя…» Ці слова пекли. Він не був проти її щастя. Він був проти своєї порожнечі.
Вранці наступного дня він прокинувся з тяжкістю в грудях. За вікном висіло низьке, похмуре небо. Він накинув пальто, вийшов. Пройшов кілька кварталів. Знайшов стару лавочку біля двору. Сів. Закрив очі. Серце зробило останній болючий удар.
А його душа, втомлена від болю, байдужості й тиші, нарешті піднялась — туди, де більше не зраджують. Де не просять віддати останнє. Де, можливо, знову хтось скаже: «Тату, я сумувала…»
Але це — вже не тут…
