**«Тато, вона схожа на маму!» — Обличчя офіціантки приголомшило мільйонера, який втратив дружину**
Був дощовий суботній ранок, коли Ярослав Коваленко зайшов у маленьку кав’ярню на вулиці Хрещатик із чотирирічною донькою Софійкою. За вікном шипіли краплі, а в його душі було так само тихо.
Колись він був повним сміху та світла. Технологічний інноватор, мільйонер до тридцяти років — у нього було все: успіх, повага та найголовніше — любов. Його дружина, Олена, була серцем його світу. Її сміх наповнював будинок, а доброта розтоплювала навіть найжорсткіші дні. Але два роки тому автомобільна аварія забрала її. Так, як злива змиває фарби з полотна.
Відтоді Ярослав став тихим. Не холодним — просто віддаленим. Єдине, що тримало його на плаву — донечка.
Софійка була немов копія матері — м’які каштанові локони, ясні карі очі й той самий нахил голови, коли щось цікавило. Вона не розуміла глибини втрати, але своїм дитячим світлом вела батька крізь скорботу.
Вони сіли біля вікна. Ярослав машинально взяв меню, а Софійка, гойдаючи ніжками, наспівувала пісеньку.
Раптом вона замовкла.
— Тату… — промовила вона тихо, але впевнено. — Та офіціантка… вона схожа на маму.
Ярослав кліпнув, не певний, чи почув правильно.
— Що ти сказала, серденько?
— Он там, — показала вона.
Він обернувся.
І його серце ледь не зупинилося.
За кілька столів стояла жінка — точна копія Олени.
Ті самі теплі, глибокі очі. Та сама ніжна лінія щелепи. Навіть ямочка на щоці, що з’являлася лише при щирій усмішці.
На мить кав’ярня зникла. Шум згас. Він чув лише власний пульс.
Це не могло бути правдою.
Олена померла. Він ідентифікував тіло, організував похорон.
Але ця жінка…
Вона повернулася, зустріла його погляд — і завмерла.
У доли секунди їхні очі замкнулися. Її усмішка зникла. Вона різко розвернулася й зникла за дверима кухні.
Ярослав сидів, ніби прикований.
— Посиди тут, Софійко, — тихо сказав він і підвівся.
Дівчинка кивнула.
Він перетнув зал і вже простягав руку до дверей, коли його зупинив співробітник.
— Там тільки для персоналу.
— Мені потрібно поговорити з офіціанткою. В чорній косі та бежевій блузі. Будь ласка. Це важливо.
Через кілька хвилин вона вийшла.
Вже без усмішки.
Зблизька схожість була ще вражаючішою.
— Чим можу допомогти? — запитала вона.
Голос був трохи іншим, але очі… Олен
