Таточку, не йди! Коханенький, не покидай нас! Тату, нічого мені більше не купуй, і Тарасові теж. Тільки будь з нами! Не треба ні машинок, ні цукерок. Жодних подарунків! Лише б ти був тут! кричав шестирічний Богдан, обхопивши ногу батька.
Їхня мати в цей момент ридала в кімнаті. Не було сили підвестись і вийти.
А чотирнадцятирічний Тарас стояв, стиснувши кулаки. Любов до батька боролася з ненавистю.
Богдан ще малий, нічого не розуміє. А він, Тарас, бачив, як матері було боляче. Як вона вчора на колінах благала батька залишитись. Хоч трохи почекати. Поки Богдан підросте. Але благання не допомогли.
Годі! Вставай! Не принижуйся, чуєш? Ти йому не потрібна! І я не потрібний, ніхто з нас! То нехай іде! Тарас підбіг і став одривати молодшого брата від тата.
Сину, навіщо так? Я приходитиму, допомагатиму. Просто житиму в іншому місці. Але люблю вас так само. Ми так вирішили… почав батько.
Хто вирішив? Ти сам! Думаєш, я не чув? Мама ж благала тебе! Тут вона, тут ми! Ми ж родина! А ти йдеш! До якоїсь жінки! Вона тобі важча за нас, так? Тарас із зусиллям стримував сльози.
Якби батько обійняв його, поставив валізу й сказав, що це помилка… Він би кинувся йому на шию. І все пробачив. Бо це ж тато.
Який вчив лагодити велосипед, брав із собою на рибалку, грав у футбол, читав казки на ніч. Як він може піти й викреслити їх із життя? За що?
Богдан надривався від плачу. Мати схлипувала. Батько глянув на всіх і… вийшов, похиливши голову.
А за ним летіло: «Тату! Не йди!»
З того дня все змінилося.
Тарас возненавидів батька. Відкидав його подарунки, відмовлявся зустрічатись.
Богдан чекав. То під дверима сидів, то на балкон виходив, вдивляючись у далечінь.
Батько просив відпустити дітей погуляти. Мати не дозволяла.
Хоча Тарас і сам не хотів. Богдан рвався до тата, але йому казали: «Тато не хоче тебе бачити».
Мати й від аліментів відмовилася б з гордості, але жити на щось треба було.
Закохався твій тато! У чужій хаті солодше! Діти йому не потрібні. Тепер у нього інші будуть! часто повторювала вона.
Тарас мовчав. Богдан плакав.
Через рік батько спробував повернутись. Богдана вдома не було. Лише Тарас і мати. Батько благав пробачення, казав, що помилився. Не може жити без них.
Але мати не прийняла. Це була її помста. І Тарас не пробачив. Образа була надто глибока.
Богдана не спитали. Він був ще малий.
Минули роки. Тарас став бізнесменом. Богдан лікарем. Старший одружився. Молодший доглядав матір, але незабаром її не стало.
Перед весіллям із подругою дитинства Олесею Богдан запросив брата поїхати разом у справах. Вирішили взяти поїзд. Пили чай, розмовляли під стук коліс.
Вони не сварились, жили дружно, хоча й рідко бачились. Але були зовсім різні. Тарас жорсткий, категоричний.
Брата він жартома називав «доктор Доброта». Радив бути твердішим.
Закінчивши справи, гуляли містом, милувались архітектурою. Потім пішли на вокзал.
Біля входу Тарас ледь не спіткнувся об чоловіка. Обурено відштовхнувся. Той сидів на картонці. Брудний, без ніг. Раптом підвів очі.
Богдан уже пройшов уперед, коли почув сміх брата. Повернувся.
Тарас реготав, показуючи на бездомного. Богдан схопив його за руку.
Годі! Некрасиво. Хто знає, що з ним сталося. Не нам судити!
Не нам? Саме нам! Не впізнаєш? Ти ж був малий. А я впізнав. Очі нашого тата зелені. Мама казала, що в них закохалась. Даремно. Ну що, таточку? Цікаво? Ось ми, твої діти. Не чекав? Тарас вивершив злість.
Богдан онімів. Чоловік на землі мовчав, лише сльози котились.
Ти гідкий! Прокинься! Де твоя кохана? Де твоє щастя? Покидьку! Тарас не зупинявся.
Досить! крикнув Богдан.
Брат хотів відповісти, але здивовано замовк. Богдан присі
