Таточку, не йди! Любий, не покидай нас! Тату, більше нічого не купуй мені й Тарасові теж. Тільки живи з нами! Не треба ні машинок, ні цукерок. Жодних подарунків! Лиш би ти був поруч! кричав шестирічний Юрко, обіймаючи батька за ногу.
Їхня мати в цей момент ридала в кімнаті. Не було сил підвестись і вийти.
А чотирнадцятирічний Тарас стояв, стиснувши кулаки. Любов до батька боролась у ньому з ненавистю.
Це Юрко ще малий. Нічого не розуміє. А він, Тарас, бачив, як матері було боляче. Як вона вчора на колінах благала батька залишитись. Хоч трохи почекати, поки Юрко підросте. Та молитви не допомогли.
Годі! Вставай! Не принижуйся, чуєш? Ти йому не потрібна. І я не потрібний, ніхто з нас. То нехай іде! Тарас підбіг і почав відривати молодшого брата від тата.
Сину, навіщо так? Я приходитиму, допомагатиму. Просто житиму в іншому місці. Але я вас люблю так само. Ми так вирішили, почав батько.
Хто вирішив? Ти вирішив! Думаєш, я нічого не чув? Мама ж благала тебе залишитись. Тут вона і ми! Ми ж родина. А ти йдеш! До якоїсь жінки! Вона тобі дорожча за нас, так? Тарас із всіх сил намагався не розплакатись.
Якби батько обійняв його, поклав валізи і сказав, що це дурна помилка Він би кинувся йому на шию. І все пробачив. Бо це ж тато.
Який вчив лагодити велосипед, брав із собою рибалити на Сіверський Донець, грав у футбол, читав на ніч казки. Як він може взяти й викреслити їх із життя? За що?
Юрко ревів. Мати ридала. Батько оглянув їх усіх і пішов, похиливши голову.
А за ним летіло: “Таточку! Не йди!”.
З того дня все змінилось.
Тарас возненавидів батька. Не хотів зустрічатись, кидав назад подарунки, що той приносив.
Юрко чекав. То під дверима сидів, то на балконі виглядав у вікно.
Батько просив відпустити дітей на прогулянку. Мати не дозволяла.
Хоча Тарас і сам не хотів. Юрко рвався до тата, але йому казали батько не хоче тебе бачити.
Мати б і від аліментів відмовилась з гордістю, та треба ж було на щось жити.
Закохався ваш тато. От як буває! В іншого солодше! Діти йому не потрібні. Там інші будуть! любила вона говорити.
Тарас мовчки слухав. Юрко плакав.
Через рік батько спробував повернутись. Юрка вдома не було. Лише Тарас і мати. Батько благав пробачити, казав, що помилився. Зрозумів. Не може без них жити.
Але мати не прийняла. Це була її хвилина помсти. І Тарас не прийняв. Образа палала. Місця для прощення не лишилось.
А Юрка ніхто не питав. Він був ще малий.
Минули роки. Тарас пішов у бізнес. Юрко став лікарем. Старший вже мав родину. Молодший до останнього доглядав матір, але незабаром її не стало.
Незабаром і Юрко зібрався одружитись із подругою дитинства Олесею.
Перед цим у Тараса були справи в іншому місті. Запропонував поїхати разом. Розвіятись. Вирішили взяти поїзд замість авто. Пили чай, розмовляли під стук коліс.
Вони не сварились, жили дружно, хоч і бачились рідко. Але були зовсім різні. Жорсткий, самовпевнений Тарас слухав лише себе.
Брата він жартома кликав “доктор Добросердечний”. І радив кинути цю доброту не в тренді нині.
Закінчивши справи, гуляли незнайомим містом, милувались. А потім пішли на вокзал.
Майже біля входу Тарас ледь не спіткнувся об чоловіка. Буркнув, що нема чого сидіти, де не треба. Той розташувався на картонці. Брудний, з бородою, без ніг. І раптом підвів очі.
Юрко вже пройшов уперед, коли почув сміх брата. Зупинився.
Тарас реготав, показуючи на бездомного. Юрко підбіг, схопив брата за рукав.
Годі! Некрасиво. Хто знає, що з ним сталося. Не нам судити! прошепотів.
Що? Саме нам судити, братику. Хіба не пізнаєш? Ти ж був малий. А я впізнав. Очі нашого тата особливі такі самі в нас. Зелені. Мама казала, що в них закохалась. Даремно. Що сидиш, сволото? Памятаєш нас? Ось ми, твої діти. Не чекав? Бачиш? І я не думав, що побачу тебе ще колись. Та, мабуть, справедливість є. Ось ти тепер який. Це тобі за мамині сльози. За наші. За все! кричав Тарас.
Юрко не міг вимовити слова. А чоловік на землі мовчки плакав. Пробурмотів лише: “Які ви гарні”.
Не схожі на тебе! Як жаль, що ти наш батько! Мені соромно! Згинь тут! Ось тобі покарання! Життя з родиною не хотів? Пішов за коханням. Де ж воно, тату? Може, тут якусь бездомну знайшов? Нікчема, продовжував Тарас.
Досить! Зараз же припини, або я не відповідаю за себе! вигукнув Юрко.
Брат хотів відповісти, але раптом ахнув. Юрко присі
