Тату, віддай мені свою квартиру ти вже пожив своє. Після цих слів донька грюкнула дверима…
Він жив сам. З того дня, як пішла дружина, самотність обгорнула його, наче важкий чорний плащ. Все навколо здавалось сірим. Ніщо більше не приносило радості ні сонячні дні, ні ранкова чашка міцної кави, ні старі фільми, що колись тішили всю родину. Лише робота тримала його на плаву. Поки були сили, він ходив туди, бо вдома чекав нестерпний тихий холод. Ця тиша лунала в вухах і різала серце на шматки.
Дні плили один за одним, однакові, як копії: ранок, автобус, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син і донька навідувались дедалі рідше, майже зникли з його життя. Їхні дзвінки були короткі, лише для галочки. Потім вони взагалі перестали піднімати трубку. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись в обличчя перехожих, шукаючи в них щось рідне. Старість його не лякала лякало лише померти на самоті.
Відчував, як згасає всередині. Душа боліла, стискалась. Згадував дружину хотів вибачитись, але ніколи не наважувався набрати її номер. Він все ще кохав. Шкодував, що стільки слів лишились невимовленими.
А потім одного дня донька зявилась біля дверей. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблені палянички, нагодував варениками, дістав старі альбоми хотів згадати минуле. Але вона прийшла не для цього.
Тату, сказала вона холодним тоном, ти живеш сам у трикімнатній. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а решту грошей віддаси мені.
Він не вірив своїм вухам. Чекав, що вона засміється, що це жарт. Але в її очах не було й тіні дотепності.
Я… Я нічого не продаватиму. Це мій дім… тут ваша дитяча кімната, тут ми жили з мамою…
Ти вже пожив своє! кинула вона різко. Мені ці гроші потрібніші! Навіщо тобі такий простір, коли ти сам?
А коли ти прийдеш знову? прошепотів він, не впізнаючи власний голос.
Вона глянула на нього байдуже й, одягаючись, кинула:
На твої похорони.
Двері грюкнули. Він застиг. А потім осів на підлогу. Біль у грудях бив, наче молот. Так він просидів три дні. Без їжі, без сил, без надії. Тоді подзвонив синові.
Андрію, приходь… мені зле, благав він.
Син послухав. Настала тиша. Потім він сказав:
Тату, не ображайся, але тобі така велика квартира вже не потрібна. Я хочу купити собі машину, ти міг би допомогти… Я прийшов би, якби ти вирішив продати.
І знову тиша. Та, що гуде в вухах і лишає провалля в душі. Він поклав трубку. Зрозумів, що дітей у нього більше немає. Лише чужі люди з його кровю.
Наступного дня він зайшов до аптеки. Там випадково зустрів брата колишньої дружини. Той здивувався, побачивши його.
Олена? запитав він, як вона?
Вона поїхала до Польщі, коротко відповів чоловік. Вийшла заміж за поляка. Знайшла своє щастя.
«Знайшла своє щастя…» Ці слова пе
