Тату, познайомся, це моя майбутня дружина, і твоя невістка, Соломія! радів мій син Андрій, аж світився від щастя.
Хто?! здивовано перепитав я, професор, доктор наук Роман Антонович. Якщо це жарт, то якось не дуже смішно!
Я з огидою подивився на нігті на загрубілих руках майбутньої невістки. Здавалося, що ця дівчина взагалі не знає, що таке вода та мило. Інакше як ще пояснити ту застарілу бруд під нігтями?
«Господи! Як добре, що моя Лілея такого не дочекалась! Ми ж з нею намагались виховати цього хлопця найкращим чином та прищепити йому гідні манери», промайнула думка.
Це не жарт! з викликом сказав Андрій. Соломія поселиться у нас, а через три місяці ми одружимось. Якщо ти не хочеш бути частиною цього шлюбу, я обійдусь без тебе!
Доброго дня! привіталася Соломія й упевнено пішла на кухню. Це пиріжки, малинове варення, сушені гриби, перелічувала вона продукти, які діставала з добряче зношеного полотняного мішка.
Я ледь не схопився за серце, коли побачив, як Соломія зіпсувала білосніжну скатертину з ручною вишивкою, проливши варення.
Андрію! Оглянься! Якщо ти це робиш мені на зло, то не варто Це вже занадто! З якого села ти притягнув цю некультурну дівчину? Я не дозволю їй жити у своєму домі! вигукнув я, у розпачі.
Я люблю Соломію. І моя дружина має повне право жити зі мною вдома! з кривою посмішкою відповів син.
Я зрозумів, що Андрій просто знущається з мене. Я промовчав і тихо пішов до своєї кімнати.
Останнім часом мої стосунки з сином дуже змінилися. Після смерті матері Андрій став некерованим. Викинув університет, грубіянив мені, й жив безтурботним життям.
Я все сподівався, що син зміниться й повернеться до своїх старих добрих звичок. Але з кожним днем він все більше віддалявся. Ось і сьогодні, привів додому цю дівчину з села. Добре знав, що я ніколи не схвалю його вибору, саме тому й вперто приводив кого завгодно
Невдовзі Андрій з Соломією одружилися. Я навідріз відмовився йти на весілля, не хотів визнавати невістку. Серце боліло від того, що місце Лілеї чарівної господині, дружини та матері зайняла ця проста, неосвічена дівчина, яка й двох фраз і звязати не здатна.
Соломія ніби не звертала уваги на моє неприязне ставлення, а навпаки хотіла догодити в усьому, але лише гірше робила. Я не бачив у ній нічого доброго лише брак освіти та манер
Андрій, погравшись у добропорядного чоловіка, знову почав гуляти та пити. Я часто чув сварки молодих, і, якщо чесно, мене це навіть тішило сподівався, що Соломія назавжди поїде з мого дому.
Романе Антоновичу! якось забігла невістка зі сльозами на очах. Андрій хоче розлучитися, більш того виганяє мене на вулицю, а я чекаю дитину!
По-перше, чому на вулицю? Ти ж не безхатченко Їдь туди, звідки приїхала. А вагітність не дає тобі права жити тут після розлучення. Вибач, але я не маю наміру втручатися у ваші стосунки, сказав я, зрадівши в душі, що нарешті позбудуся навязливої невістки.
Соломія заплакала з безнадії й почала збирати свої речі. Вона не розуміла, чому я її зненавидів з першого дня, чому Андрій, погравшись з нею, просто виставив на двір. Невже тому, що вона з села? Вона ж теж має душу й почуття
***
Минуло вісім років Я жив у геріатричному пансіонаті. Останнім часом дуже постарів і ослаб. Звичайно, Андрій швидко скористався нагодою: відправив мене туди, щоб полегшити собі життя.
Я змирився зі своєю долею, розуміючи, що іншого шляху нема. За життя я виховав тисячі студентів, навчив їх любові, гідності та турботі. Досі отримую вдячні листи від колишніх учнів А от власного сина людину зробити не зміг
Романе, до тебе гості! сказав мій сусід, повертаючись із прогулянки.
Хто? Андрій? вирвалось у мене, хоча в глибині душі я знав, що син ніколи сюди не приїде. Занадто сильно він мене ненавидів
Не знаю. Чергова просила покликати тебе. Що сидиш? Поспішай! підбадьорив сусід.
Я взяв палицю і неквапливо вийшов з маленької задушливої кімнатки. Спускаючись сходами, здалеку побачив її одразу впізнав, хоча минуло багато років.
Доброго дня, Соломіє! чомусь тихо привітався, опустивши голову. Мабуть, досі відчував свою провину перед тою щирою і простою дівчиною, яку не захистив вісім років тому
Романе Антоновичу?! здивувалася румяна жінка. Ви так змінилися Хворієте?
Трохи, сумно посміхнувся я. Як ти тут? Звідки взнала, де я?
Андрій розповів. Знаєте, він геть не хоче спілкуватись із сином. А хлопчик постійно проситься то до тата, то до дідуся Іванко ж не винний, що ви його не визнаєте. Дитині не вистачає родини. Ми з ним зовсім самі, в голосі Соломії бриніла тривога. Пробачте, можливо даремно я вирішила зустрітись
Зачекай! зупинив я. Скільки вже років Іванкові? Був колись час, ти надіслала фотографію, йому тоді три рочки було.
Він тут, біля входу. Вас покликати? несміливо спитала Соломія.
Авжеж, клич, доню! зрадів я.
До холу зайшов руденький хлопчик точна копія Андрія, лише молодший. Іванко соромязливо підійшов до дідуся, якого ніколи не бачив.
Вітаю, сину! Ти вже такий великий розчулився я, обіймаючи онука.
Ми довго розмовляли, прогулюючись осінніми алеями парку при пансіонаті. Соломія розповідала про нелегке життя, як рано померла її мама, і як молодій жінці довелось одній піднімати господарство і сина.
Пробач мені, Соломіє! Я дуже винен перед тобою. Все життя думав, що головне це освіченість та манери, а тільки тепер зрозумів: людей треба любити за їхню відкритість та доброту, сказав я, ледве стримуючи сльози.
Романе Антоновичу! Ми з Іванком хочемо запросити вас до себе, з усмішкою, хвилюючись, промовила Соломія. Ви ж самі, і ми самі А так хочеться мати поряд рідну людину.
Дідусю, поїхали з нами! Будемо разом на рибалку ходити, за грибами у ліс У нас у селі дуже гарно й місця вдосталь! не відпускав моєї руки Іванко.
Поїду! посміхнувся я. Я не зміг дати своєму синові того, що потрібно було, сподіваюся, зможу дати це тобі. Тим паче, я ніколи не жив у селі. Може, мені й справді сподобається!
Обовязково сподобається! засміявся Іванко.
Сьогодні я зрозумів, що справжнє щастя це не в міських уявленнях про статус чи манери, а в простих людських стосунках, теплі та любові, які з часом стають сенсом нашого життя.
