Татку, познайомся, це моя майбутня дружина і твоя невістка, Соломія! світився від радості Борис.
Хто?! здивовано перепитав професор, доктор наук Роман Олексійович. Якщо це жарти, то вони зовсім не смішні!
Чоловік із огидою розглядав нігті на грубих пальцях «невістки». Йому здавалось, що ця дівчина й гадки не мала, що таке вода й мило. Інакше як пояснити той нашарований бруд під нігтями?
«Господи! Як добре, що моя Катруся не дожила до такої ганьби! Адже ми так старалися виховати цього бовдура, прищепити йому найкращі манери» промайнуло в голові.
Це зовсім не жарти! із викликом сказав Борис. Соломія житиме з нами, а через три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш брати участь у весіллі сина, обійдусь без тебе!
Добрий вечір! усміхнулась Соломія й господарськи пройшла до кухні. Ось пиріжки, малинове варення, сушені гриби дівчина перераховувала продукти, які витягала зі старенької полотняної торбинки.
Роман Олексійович схопився за серце, коли побачив, як Соломія зіпсувала білосніжну скатертину ручної роботи пролите варенням.
Борисе! Схаменися! Якщо ти робиш це мені на зло, то дарма Це вже занадто! З якого ти села привів цю невігласку? Я не дозволю їй лишитись у своєму домі! в розпачі кричав професор.
Я люблю Соломію. І моя дружина має право жити на нашій площі! з іронією відповів юнак.
Роман Олексійович зрозумів, що син просто знущається з нього. Не став більше сперечатися, а мовчки пішов у свою кімнату.
Останнім часом стосунки із сином сильно змінилися. Після смерті матері Борис став некерованим, кинув університет, грубив батькові та вів розгульне життя.
Роман Олексійович сподівався, що син зміниться, стане таким, як був раніше розважливим і добрим. Але з кожним днем Борис ставав для нього дедалі чужішим. От і сьогодні притягнув до їхнього дому цю селянку, мов навмисне, бо знав, що батько ніколи не схвалить такий вибір
Невдовзі Борис і Соломія побралися. Роман Олексійович відмовився йти на весілля, не хотів приймати вперту невістку. Його переповнювала злість, що місце Катрусі чудової господині, дружини і матері зайняла ця недовчена дівчина, котра двох слів до купи не зведе.
Соломія ніби не помічала його відчуження, намагалась догодити Роману Олексійовичу в усьому, але тільки гірше виходило. Чоловік не бачив у ній жодної гідної риси лише необізнаність і відсутність виховання
Борис, погравши у зразкового чоловіка, знову почав гуляти й пити. Батько часто чув сварки молодих і навіть радів, сподіваючись, що Соломія поїде з його дому назавжди.
Романе Олексійовичу! якось вбігла невістка, заплакана. Борис хоче розлучення, більше того, виганяє мене на вулицю, а я чекаю дитину!
По-перше, чому на вулицю? Ти ж не безпритульна Їдь у своє село. А те, що ти вагітна, не дає підстав тут залишатись після розлучення. Пробач, але я не стану втручатися в ваші справи, відповів чоловік, радіючи, що нарешті позбудеться настирливої невістки.
Соломія заплакала у відчаї й почала збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її ще при першій зустрічі, чому Борис просто погрався нею й викинув на вулицю. Хіба того, що вона з села досить для такої несправедливості? Адже вона теж мала душу і почуття
***
Минуло вісім років Роман Олексійович жив у будинку для літніх людей. Старий чоловік давно вже хворів і слабнув. Цим швидко скористався Борис, влаштувавши тата у притулок, щоб позбавити себе зайвого клопоту.
Дідусь змирився з такою долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За життя він виховав тисячі людей, навчив їх любові, повазі та турботі. Йому й досі приходять листи вдячності від колишніх учнів Але рідного сина так і не спромігся виховати людиною
Романе, до тебе гості! сказав сусід по кімнаті, повернувшись з прогулянки.
Хто? Борис? вирвалось у старого, хоча він розумів, що це неможливо. Син ні за що не приїхав би надто вже зненавидів батька
Не знаю. Мені чергова гукала, щоб тебе покликав. То ти йди! усміхнувся сусід.
Роман взяв палицю і, не кваплячись, вийшов із маленької, душної кімнатки. Спускаючись сходами, здалеку побачив її й одразу впізнав, хоч минуло немало літ від останньої зустрічі.
Добридень, Соломіє! сказав він чомусь тихо, опустивши голову. Мабуть, досі відчував провину перед тією щирою і простодушною дівчиною, яку не захотів тоді захистити
Роман Олексійович?! здивувалась рум’яна жінка. Ви так змінилися Ви хворієте?
Трохи сумно усміхнувся він. Ти як тут? Як дізналась, де я?
Борис розповів. Ви ж знаєте, він навіть із сином не хоче спілкуватись. А хлопчик постійно проситься то до тата, то до дідуся Іванко ж не винен, що ви його не визнаєте, йому бракує родинного тепла. Ми з ним тепер самі
Почекай! зупинив дідусь. Який зараз Іванко? Памятаю, останнє фото ти присилала, йому лише три рочки було.
Він тут, біля входу. Покликати? несміливо запитала Соломія.
Звісно, доню, клич! зрадів Роман Олексійович.
До холу зайшов рудий хлопчик, точна копія Бориса, тільки в дитячому віці. Іванко невпевнено підійшов до дідуся, якого ніколи не бачив.
Вітаю, синку! Який ти вже дорослий розчулився старий, обіймаючи онука.
Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями старого парку, що був біля будинку престарілих. Соломія розповідала про своє важке життя, про те, як рано втратила матір і мусила самотужки ростити сина і вести господарство.
Пробач, Соломіє! Я дуже винен перед тобою. Вважав себе розумним і освіченим, а лише недавно збагнув, що людей треба цінувати не за розум і виховання, а за щирість і доброту, тихо мовив старий.
Романе Олексійовичу, ми з Іванком маємо прохання, усміхнулась Соломія, хвилюючись. Їдьте до нас! Ви самотні, ми теж А так хочеться, щоб поруч був рідний чоловік.
Дідусю, їдьте! Будемо разом на рибалку їздити, у ліс по гриби ходити У нас дуже гарно в селі, й місця вдома вистачить для всіх! благав Іванко, міцно тримаючи дідуся за руку.
Їду! засміявся Роман Олексійович. Багато втратив у вихованні сина, сподіваюсь, зможу дати тобі те, чого не дав колись Борису. Тим більше, ніколи не жив у селі, може, мені й справді сподобається!
Звісно, сподобається! засміявся Іванко.
— Тату, знайомся, це моя майбутня дружина і твоя невістка Варвара! — сяяв від радості Борис.
— Хто?!…