“Все, що твоє, залишиться з тобою”
“Другу тиждень їси без апетиту, чи то закохалась, Олесю?” – жартувала Ганна, домробітниця.
“Так, подобається мені один хлопець, але він ніби не дуже мене помічає,” – чесно зізналася Олеся. “Теж студент, на паралельному курсі. Не знаю, що робити, щоб звернув на мене увагу.”
“Нічого не роби, негоже дівчатам першими до хлопців чіплятись. У наш час…”
“Ой, тітко Ганно, це я вже чула. Та й час зараз інший,” – парирувала Олеся, допиваючи чай. “Та годі, біжу – сьогодні перша пара, а той наш викладач-ведмідь ще й на лекцію не пустить, якщо спізнюсь.”
“Ну біжи, біжи,” – перехрестила її Ганна і зачинила двері.
Олеся народилася у заможній родині, з дитинства не знала відмови. Розумовою її виховувала тітка Ганна, старша сестра матері, яку всі звали Ганнусею, а Олеся – тіткою Ганею.
У Ганнусі своя доля. Вийшла заміж у селі за місцевого Тараса – був чоловік роботящий і добрий, але прожили вони разом лише рік. Він загинув – був лісником, мабуть, утонув у болоті. Шукали довго, так і не знайшли. Залишилася Ганна сама, навіть дитину не встигла народити.
Від горя спочатку хотіла втекти до монастиря, але потім передумала: “Яка з мене черниця? Ще й прибрешу іноді, і міцне словечко вирветься!” Так і залишилася в селі з батьками.
Молодша сестра Марічка вийшла заміж у місто. Їй пощастило – чоловік був на п’ять років старший і вже обіймав гарну посаду. Згодом вони збудували великий будинок, народилася донька Олеся. Тоді й пропозиція з’явилась:
“Ганнусю, переїжджай до нас у місто. Ми з чоловіком працюємо, а ти допомагатимеш по дому, готуватимеш, за Олесею дивитимешся.”
“Ой, Марічко, з радістю! Мій Тарас був добрий, я по ньому всі сльози виплакала, боюсь, тут у селі з туги засохну. Заміж більше не хочу – сумую. Приїду, всю роботу на себе візьму. Хата ж у вас – як палац!”
Так і переїхала Ганна до сестри, сама себе називала домробітницею. Готувала з любов’ю, усім подобалася її їжа. Заміж і справді не збиралася, з дому майже не виходила – хіба що до крамниці. У дворі саджала квіти, доглядала за кущами.
Ганнуся дуже любила Олесю, вважала її своєю донькою. Відводила до школи, зустрічала. Жили добре – у Олесі були найкращі іграшки, гарні сукні. Дорослішаючи, вона не знала, що таке приготувати обід чи прибрати. Усе робила пухка, м’яка, як подушка, тітка Ганя.
Інколи вона вчила Олесю господарювати:
“Звикай до праці, Олесю,” – лагідно радила. “Хто знає, як життя повернеться? Сьогод
