Тебе звільнили? кличе себе Зоряна у дзеркалі, коли вона прокидається без будильника, без плану на сьогодні.
Відображення мовчить, не змінюючи виразу. На кухні порожньо, у голові так само. Холодильник гудить, ніби намагається заповнити тишу. Кава скінчилась, зубна паста ні. З «необхідного» залишились лише старий плед, парасоля і чітке відчуття, що життя руйнується не вчора, а довго до того. Вчора це стало офіційним.
Без сліз. Встаємо і щось вигадуємо. Наприклад поїхати кудись, хоча б на кілька днів, каже вона собі.
Вона дістає зі шафи стару сумку, ту саму, якою їхала у командировки: кут надірваний, блискавка не застібається до кінця, запах килимових коридорів готелів. Дивним чином це її трохи заспокоює.
Три дні. Кудись, де ніхто не буде питати, міркує вона.
О полудню вона приходить на вокзал, коли місто застигло в обідній паузі: сонце бє в обличчя, люди йдуть назустріч, а думки летять у нікуди. Через годину має приїхати потяг. Сумка здається важчою, ніж удома.
Тоді вона зауважує його.
Сидить біля лавки, наче пасажир без квитка. Сірий, лохматий, з очима тьмяними, ніби вицвілій одяг після дощу. Поруч тканинна сумка, залишена і ніколи не повернена.
Зоряна підходить. Пес не рухається, лише переводить погляд. На ошийнику висить потерта, та читабельна бирка:
«Якщо ти читаєш це будь ласка, допоможи мені повернутися додому».
Жартуєш? запитує вона. Чи ти серйозний?
Відповіді немає лише спокійне дихання і погляд, ніби він знає, що вона все одно повернеться.
Зоряна відходить, купує квиток і сідає на лавку трохи подалі. Він дивиться на всіх, хто проходить, але нікого не обирає.
Чого ти чекаєш? запитує вона. У тебе навігатор вбудований?
Нуль реакції. Лише погляд, сповнений тихої надії.
Коли підходить потяг, Зоряна піднімається. Пес не йде за нею, та вуха піднімає і цього достатньо.
Добре. Не знаю, куди ти, але на три дні поїдемо разом. До села дістанемося там розберемося.
Він підскакує і йде за нею без повідка, без суєти, ніби давно знав, що їх шлях тепер спільний.
У вагоні провідниця уточнює:
З собакою?
Так.
Документи?
У нього? Навряд. Але у мене паспорт є.
Добре. Тільки щоб поводився тихо.
Він мовчазний.
Пес влаштовується під лавкою, не заважаючи, не суетлячись.
Вихований ти, пробурмавала Зоряна. Тільки не прив’язуйся. У мене лише три дні і без ілюзій.
Через годину вона задрімує, а через дві прокидається, коли він кладеться головою на її ногу. Спить спокійно, і вперше за останні дні Зоряна відчуває, що вона не одна.
Ніч проводять в орендованій квартирі, яку Зоряна знаходить через знайомих. Дві кімнати: одна з вікном, інша без. Вона вибирає другу, Псу байдуже.
Як тебе звати? запитує вона.
Він мовчить, та дивиться прямо в очі.
Добре, будеш Пух. Сірий, тихий, настирливий. Але це ненадовго, не обманюйся.
Наступного дня автобус у село відходить раніше. Зоряна вирішує йти пішки. Пух крокує попереду, іноді зупиняється, перевіряючи, чи вона йде за ним.
Вздовж дороги тягнуться дерева, рідкісні автівки проїжджають повз. Зоряна ловить себе на думці, що давно не ходила так без мети і розкладу.
В якийсь момент Пух повертає.
Не туди, каже вона, але він не оглядається.
Через кілька хвилин повертається і стоїть поруч, ніби кажучи: «Добре, ідемо твоєю дорогою».
Вони заходять у придорожнє кафе: суп в пакетик, чай у граненому склянці, хліб зі смаком холодильника. Пух їсть лише після її пропозиції і дуже акуратно.
Де навчився так поводитися? питає вона.
Він не відповідає, лише натягується, коли в зал входить чоловік у червоній куртці.
До вечора вони повертаються до квартири. Пух лягає біля порогу, Зоряна на дивані в темряві.
Ти дивний. Спокійний. Як ніби це вже траплялося, мимоволі коментує вона. Пес важко зітхає, ніби має свій досвід, та слів не має.
Лежачи під ковдрою, Зоряна розмірковує, коли в останній раз була поруч хтось, хто просто йшов і мовчав, нічого не вимагав. Засинає, і нічого не приснилося.
Ранком Пух сидить біля дверей, готовий до дороги. Зоряна надягає куртку і розуміє, що навіть не думає про повернення до міста. Поки що вона просто йде за ним. І цього достатньо.
Коли вони доходять до села, Зоряна відчуває, що це місце чекало їх давно. Ніби сама стежка знала їх кроки, а старі парканчики випростовувалися не просто так, а щоб хтось, нарешті, пройшов повз.
Будинок бабусі стоїть осторонь, на тихій околиці. Знайома калитка з облупленою фарбою, потертий поштовий ящик, дах, готовий тріскнути від першого сильного вітру, і розбитий табурет біля дверей. Зоряна вставляє ключ у замок, вдихає аромат пилу, дерева і старих років, і її охоплює дивне відчуття ніби вона повернулася до себе, до давно загубленої себе.
Пух у дім не входить. Стає біля воріт, кидає на неї погляд і раптом повертає в сторону по доріжці, зарослій травою, через прорізаний паркан.
Гей, куди? кличе Зоряна.
Пес не оглядається.
Справді? Три дні йшли сюди, а тепер «все, поки»? Ні.
Вона йде за ним. Він йде впевнено, як той, хто памʼятає кожен поворот, ями на дорозі і схилені поля.
Виходять до невеличкого будинку, майже схованого від очей, з похмурою трубою, деревяними ставнями і табличкою: «вул. Озерна, 3». На паркані висить вицвіла, та читається нотатка:
«Власник помер. Дім зачинено. Питання до Марії Петрівни, пятий будинок зліва».
Зоряна дивиться на Пуха.
Це сюди? Ти саме це шукав?
Пес просто сідає, не видаючи звуку, ніби чекає, що вона сама все зрозуміє.
Вони підходять до Марії Петрівни. Це жінка сімдесяти років, у виціленій фартушці, з швидкими рухами і голосом мяким, та впевненим.
Ох, Пашко Царство йому небесне, каже вона. Добрий був чоловік. Малословний, та з собакою своєю як рідні. Цей пес його? Ось така зустріч Я думала, він зник.
Він сам прийшов, відповідає Зоряна. На ошийнику напис: «допоможи мені дістатися дому».
Старенька прищурилась.
Перед смертю він просив мене зробити бирку. Казав: «Маш, відчуваю, він підеш шукати». Я і зробила. Наступного дня Пашко помер.
Виявилося, пес зник одразу після похорону. Марія Петрівна витерла очі краєм фартуха і тихо сказала:
Цей пес особливий. Навіть коли сумував мовчав. А коли радий ніби знав, що щастя тихе.
Вечором Зоряна відкриває бабусин будинок, розкладає плед, заварює чай у старій чайничці. Пух лягає біля порогу.
Ти ж знав, куди йдемо, правда? запитує вона.
У будинку пахне деревом, землею і чимось рідним. Зоряна запалює лампу, дістає альбом, згадує бабусині слова: «Якщо людині самотньо, їй потрібна тварина, щоб мовчати разом». І розуміє повертатися до колишнього життя вона не хоче.
Ніччю Пух зникає. Повертається через годину, мокрий, в бруді, з потертим фотоальбомом у зубах. Зоряна відкриває його на першій сторінці чоловік пятдесять років з тим же псом біля ніг. На фото їхній будинок і табличка: «Не торкайтеся. Ми вже були скрізь». Далі знімки їхнього життя, а на одному ошийник з написом: «Якщо ти читаєш це будь ласка, допоможи мені дістатися дому». Підпис: «Якщо мене не буде іди, поки хтось не почує».
Наступного дня Зоряна купує в селі молоток, фарбу, корм і просто починає приводити будинок у порядок. Пух обирає крісло біля вікна, іноді ходить і повертається з «трофеями». Одного разу приніс іржаву табличку з автобусної зупинки. Зоряна сміється:
Архіваріус ти, мій друг.
Через кілька тижнів приїжджає ветлікар, оглядає пса: вісім років, міцний, старий перелом лапи. Каже, що проживе ще довго. Пух потім довго сидить біля дверей, ніби охороняє.
Через місяць Зоряна пише лист собі, в місті, утомленій: «Ти молодчина, що відважилася. Якщо захочеш повернутись спитай, навіщо. Тут я дихаю інакше. Тут Пух. І я. Живі». Спалює лист у дворі, а пес кладе морду на її чобіт.
Вона ще не знає, чи залишиться назавжди, та йде далі без відчуття втрати.
