**Чорна смуга**
Як і всі дівчата її віку, Світлана марила. Після школи хотіла вступити до університету, стати лікаркою. Мріяла про велике кохання на все життя. Хто ж не мріє у сімнадцять? Та не всім судилося здійснити свої мрії. Від чого це залежить? Хто б знав…
Її виховувала сама мати. Як і Світлана, колись вона теж вірила у казкового принца. Залишилася закоханою у гарного хлопця, думала — от воно, щастя. Та він виявився картярем. Вигравав рідко, а від дрібних виграшів лише розпалювався азарт. Проігрував же — великі суми. Всі гроші спускав за картярським столом, брав кредити, загруз у боргах.
Щоб покрити один із них, зв’язався з криміналом. На першій же справі попа́вся й опинився за ґратами. То сам помер, то йому «допомогли». Одного разу до Оксани прийшли двоє бритоголових, сказали — тепер борг чоловіка на ній. Погрожували. Що робити? Віддала за борги квартиру з усім начинням і втекла з дворічною Світланкою куди очі дивляться. Чи зрозуміли бандити, що більше з неї нічого не витягнуть, чи квартира покрила більшу частину боргу, але більше її не чіпали.
Оксана з донькою оселилася в маленькому містечку під Одесою. Сподівалася, що щедрий південь дасть їм шанс вижити. Зняла кімнату у одного молдаванина в приватному будинку. Грошей він із неї не брав, лише просив допомагати по господарству за проживання. Дружина його померла років із два тому, дорослі діти жили окремо.
Оксана погодилася. Прибирала, готувала, допомагала збирати врожай. Справ було багато. Молдаванин продавав овочі на ринку — цим і жив. Вдавалися дні — давав Оксані трохи грошей на одяг для себе й доньки, а то й сам купував подарунки. Вона розуміла, до чого це йде. Тому, коли він запропонував стати його дружиною, не здивувалася. Був він невисокий, лисий, з великим животом і удвічі старший. Не подобався… Але вибору не було.
Пообіцяв, що після його смерті будинок із садом дістануться їй із донькою. Оксана погодилася. Життя з ним не було щастям, але виходу не було.
Коли молдаванин помер, Оксана віддихнула. Нарешті вільна, у власному домі. Чого б ще бажати?
Світланка виросла справжньою красунею. Смаглява шкіра, сірі очі, густі кучеряві темні коси, статура — як у статуетки. Чоловіки оберталися, позираючи вслід. Як тут не хвилюватися за доньку?
Оксана виховувала її суворо. Боялася, що повторять свою долю, тому нагадувала:
«З такою вродою у тебе всі карти в руках. Шукай не красу в чоловікові, а надійність».
(Минуле із картярем залишило свій слід).
Кожен день казала: «Ані слова про відпочивальників! Покористуються та й поїдуть, а ти залишишся сама, не дай Боже з дитиною». Та хто в сімнадцять про це думає?
Приїхав із Києва студент у гості до родичів. Побачив Світланку — і голова пішла обертом. Прийшов до Оксани свататися. Хизувався: у Києві великий будинок, батько бізнесмен, передасть справу йому.
Оксана не була дурною, пустослів’ю не вірила.
«Хочеш одружитися? Добре. Світланці ще школу закінчити треба. Приїдь через рік — тоді й поговоримо. А доти — ані пальцем».
Але раділа: якщо правда — донька буде як у маслі котитися.
Хлопець погодився. Писав, дзвонив. На зимові канікули приїжджав. Скрізь розповідав: ось-ось закінчить навчання, буде працювати з батьком, зможе утримувати сім’ю.
Світланка ні на кого не дивилася, чекала. Через рік він приїхав із батьками. Ті одразу зрозуміли: дівчина гарна, але не пара їхньому синові. Та коли вже таке кохання — нехай беруть. Щонайменше, друзям показувати не соромно. У Києві з неї люди зроблять.
Вінчалися пишно. Оксана тішилася за доньку. Перед від’їздом просила лише не поспішати з дітьми.
Жили молоді щасливо. Світлана подала документи до медичного…
Та ось батько «запав» на її вроду. Дивився так, що їй кортіло згорнутися в комочок й сховатися під плинтус.
Одного разу мати подзвонила синові, попросила приїхати — погано почувається. Андрій відразу поїхав. А батько тим часом стукав у їхні двері. Стояла спекотна серпнева доба. Світлана ходила по хаті в шортах і майці — так і відчинила, думаючи, що це Андрій.
Побачивши її, свекор не втримався. Хто б міг опиратися здоровенному чоловікові? Кричати марно — у день сусіди на роботі, або й взагалі на відпочинку. До того ж усі знали, хто купив молодим квартиру.
Біля дивану, на який він її звалив, стояла ваза. Лише б дотягтися! Свекор нічого не помічав, був у шаленстві від бажання. Світлана вхопила вазу — і з розмаху вдарила.
ЛеВона ледве вибралася з-під тіла, побачила кров і викликала швидку, але коли Андрій повернувся, його батька вже не було, а Світланка опинилася у в’язниці на чотири роки за спробу вбивства, де навчилася найголовнішому — пробачати й вірити, що навіть у найчорнішу добу знайдеться хтось, хто простягне руку допомоги.
