Тепер ти живеш, як справжня королева! Знайшла заможного чоловіка десь за кордоном

Батьків я знала лише з фотографій у старому сімейному альбомі. Мама померла, коли народжувала мене, а тато, не витримавши втрати коханої дружини, не зміг навіть дивитися на мене й відмовився від мене. Мене забрав із пологового будинку дідусь і став мені єдиною родиною й опікуном.
Дідусь не мав можливості звільнитися з роботи, тому найняв для мене няню, яка була зі мною доти, доки він повертався додому. Згодом стало легше, адже я почала ходити до дитячого садочка, а потім і до школи. Час минав дуже швидко, а ми з дідусем завжди добре знаходили спільну мову, ніколи не сварилися, усе вирішували разом, навіть коли я стала впертою підліткою. Я завжди була вдячна йому за ті роки поруч. Мене страшно лякала сама думка, що зі мною було б, якби не він.
Свою вдячність я намагалася показувати: допомагала по дому, добре вчилася. Дідусь пишався мною: його внучка постійно брала участь у всіх олімпіадах і спортивних змаганнях.
Він також допоміг мені визначитися з професією. Мені давно подобалась біологія, але я не знала, який шлях обрати, тож дідусь познайомив мене зі своїм старим другом відомим київським лікарем. Після розмови з ним я остаточно зрозуміла: моє серце прагне цієї справи.
Всі студентські роки я провела серед книжок та на парі. Стажувалася у найкращій лікарні Києва. Дорогою було нелегко, частенько хотілося все кинути, але я перемогла і стала нейрохірургом!
Щойно я закінчила університет, мені подзвонив директор престижної приватної клініки й запропонував роботу. Від такої нагоди було б нерозумно відмовитись. Почалися важкі робочі будні, оперувала багато, та хочу похвалитись жодна з операцій не закінчилася провалом. Одного року вистачило, щоб мене запрошували читати лекції навіть поважні лікарі з досвідом, а через три роки моє імя почали впізнавати й за кордоном. Коли мені запропонували роботу у провідній клініці Чикаго, ми з дідусем не дуже здивувались, але вирішили ризикнути.
Так ми переїхали в іншу країну. Та дідусь невдовзі повернувся до Києва весь час душа боліла за Батьківщиною. Якби не зустріла там своє кохання, поїхала б із ним. Я познайомилась із Теодором на своєму ж семінарі він теж хірург, але з іншої лікарні. Спочатку були приятелями, потім почали зустрічатися, а згодом стали жити разом. Ми вирішили одружитися в Україні, адже я хотіла, щоб дідусь провів мене до вівтаря. Просила його переїхати до нас, але він відмовився, сказав: роки вже свої віджив, хочу бути похованим у своєму краї.
Того дня, коли Теодор з дідусем і я гралися в Монополію, мені зателефонував батько. Почав словами: Вітаю з весіллям, але я не хотіла слухати фальші. Я запитала напряму: Чого тобі від мене треба? Він спокійно відповів:
Грошей хочу, доню! Ти ж тепер пануєш, живеш гарно, знайшла собі багача за океаном, купаєшся в доларах! То хіба шкода рідному батькові трохи скинутися?
Я не стала це слухати, поклала слухавку й заблокувала номер.
Ніколи не можу зрозуміти, як у нього вистачило нахабства після всього зателефонувати й сказати, що він мені рідня, хоча сам пожертвував мною.
У мене є лише двоє близьких людей, заради котрих я готова на все. А мій справжній батько для мене чужа людина.