Здається, світ обернувся для мене іншою стороною.
Моя мати, Олена, більше години возила мене вулицями вечірнього Львова. Зайшли в кілька крамниць — не щоб купити щось, а просто відчути звичайне життя. Взяли лише морозиво та сік. Потім сіли на лавку біля під’їзду під цвітучою вишнею. Я обожнювала ці прогулки і не поспішала додому — мені здавалося, що тут, під відкритим небом, я трохи вільніша.
Раптом до під’їзду під’їхав авто з написом «КІНО». З нього вийшов високий чоловік, оглянув двір і, посміхаючись, підійшов до нас. Зупинився прямо переді мною:
— Ти Катруся?
— Так… — я зніяковіла.
— Я прийшов за тобою.
— За міною? — перепитала я, і серце закалатало швидше.
— Хочеш знятися у фільмі?
Я подивилася на матір, потім на незнайомця, і в голосі пролунала образа:
— Навіщо ви жартуєте?
— Я не жартую. Мене звуть Олег, я режисер. Шукаємо головну героїню. Ти нам ідеально підходиш.
Олена спочатку не повірила, але, побачивши, як мої очі засяяли, як на обличчі з’явилася справжня надія, лише кивнула:
— Якщо це не жарт — давайте спробуємо.
Так ми опинилися на кіностудії. Мене викачали в середину зали, яскраве світло, камери, пустота. Раптом з’явився хлопець — високий, харизматичний, з посмішкою, як у кіно:
— Привіт. Я Максим. У фільмі я твій партнер. А ти — Олеся.
Я нічого не відповіла. Не могла повірити, що це дійсно відбувається. Я не була акторкою — просто дівчинкою у візку, яку раптом захотіли зробити частиною історії.
Зйомки почалися. Мене вчили, пояснювали, направляли. Спочатку були сцени з батьками, потім — з Максимом. Сцена за сценою, фраза за фразою, але найважливіше — я не грала. Я жила. Плакала, коли за сюжетом мене кидали, сміялася, коли герой жартував. А коли Максим піднімав мене на руки і дивився в очі — серце билося, наче божевільне. Це не був просто фільм. Це було моє життя, лише в кадрі.
Олег, режисер, не міг намилуватися. Говорив:
— Ти справжня. Ти — моя Олеся. Ти не граєш, ти живеш цим.
Я розквітала, наче квітка. Кожен день мав сенс. Перший поцілунок — у кадрі, але я знала: для мене він був справжнім. Навіть коли у складних сценах використовували дублерок — стрибки у воду, підйоми на руки — я не сердилася. Адже моя душа була на екрані.
Минали тижні. Зйомки закінчилися. Всі роз’їхалися. Я знову опинилася у своєму дворі, під тією ж вишнею. Але тепер у мене було ім’я в титрах. Досвід. І серце, переповнене відчуттями.
Олена з гордістю пром исследовала:
— Уяви, за два місяці ти заробила майже двісті тисяч. Купимо все, що захочеш.
— Я не принцеса, мамо… — сумно подивилася я на свої ноги.
— Але ти нею була. І ще будеш.
І раптом знову — авто. Таксі. З нього вийшов Максим. З букетом. Справжнім. Без камер. Без сценарію.
— Це мені? — ледве прошепотіла я.
— Тобі, Катрусю. Я хочу бути з тобою. Насправді. Без кіно.
…А десь у кабінеті знайомого лікаря Олег наливав по келиху й говорив:
— Дякую тобі за Катрусю. Вона змінила не лише фільм, а й мене.
— Радий допомогти, — посміхався лікар. — Навіщо прийшов?
— У продовженні серіалу Олеся має встати з візка.
— Скільки в мене часу?
— Два роки.
— Встигнемо.
І в цю мить доля вже писала новий сценарій — не на папері, а в житті Катрусі, яка перестала бути просто дівчинкою у візку й стала головною героїнею власного фільму.
