Тоді все стане інакше. Обіцяю…
Робочий день добігав кінця. До закриття магазину лишалося з двадцять хвилин. У такий час покупці заходили рідко. Це не продуктовий магазин, де можна швидко накупити всього. Техніку треба вибирати з розумом — вона коштує чималих грошей.
Марічка окинула поглядом просторий зал магазину побутової техніки. Пусто. Навіть консультанти пішли у підсобку. Біля входу лише сидів охоронець і втупився у екран ноутбука. Щось підказувало їй, що він або грає у пасьянс, або читає новини.
Сама Марічка теж прямула до підсобки, щоб подзвонити чоловікові, попросити почистити картоплю — тоді вечеря звариться швидше. Під час роботи в залі телефоном користуватися забороняли. Начальство могло будь-коли переглянути записи з камер і покарати.
Раптом у магазин увійшов чоловік і підійшов до стендів з планшетами. Консультантів у залі, як і раніше, не було. Охоронець вийшов зі свого куточка і став біля входу, спостерігаючи за відвідувачем. Покидати пост біля дверей він не мав права. Марічка зітхнула і підійшла до чоловіка.
— Чим можу допомогти? — привітно запитала вона.
Чоловік швидко обернувся.
— Потрібен планшет. Отакий. — Він ткнув пальцем у виставлений зразок.
Марічка забула, як дихати. Їй було наче привид явився, хоч так воно і було. Це був він — її втрачена любов. Вона не могла помилитися. Але як? Звідки?
Чоловік не дочекався відповіді, розвернувся всім тілом і уважно подивився на неї.
— Марічка? Марічка! Невже це ти? — його голос звучав щиро здивовано.
— Я… А ти що тут робиш? Магазин закриється через… — вона глянула на годинник, — п’ятнадцять хвилин.
— Не встигну купити? — Він окинув поглядом пустий зал. — Шкода.
— Наш магазин працює до останнього покупця. Можу запропонувати ось цю модель. Трохи дорожче, але якість краща, — сказала Марічка, намагаючись зібратися.
— Добре. Довіряю твоїй думці, — погодився Роман.
Вона нахилилася, дістала з полиці нову запечатану коробку. — Ходімо до каси, оформимо покупку.
Марічка підійшла до комп’ютера, почала заповнювати чек. Пальці тремтіли, вона помилялася, натискала не ті клавіші. Розуміючи, що він бачить її стан, хвилювалася ще більше.
— Пройдіть до каси, зараз викличу касира. — Вона швидко пішла у підсобку, ховаючись від його погляду.
Там юрба молодих співробітників тіснилася біля столу, щось обговорюючи.
— Хтось вийдіть на касу. Я оформила покупку, — сказала вона.
Молодь розсіялася, один із хлопців побіг до залу. Марічка глянула на годинник і пішла у роздягальню. Все, час вийшов — вона мала повне право йти додому.
Чоловікові так і не подзвонила. Вона взагалі про нього забула. Нервова дрож не стихала. Навіщо? Навіщо вони знову зустрілися? Вона сподівалася, що ніколи його більше не побачить. Швидко переодягнулася і вийшла через чорний хід, де приймали товар.
Мокрий асфальт блищав під ліхтарями. Дощ ще крапав, але Марічка пішла пішки. Лише три зупинки — якраз встигне заспокоїтися, зібрати думки…
***
Вона закохалася в Романа від першого погляду. Знала, що він на останньому курсі, що його звуть Роман Шевченко, що багато дівчат збожеволіли від гарного хлопця. Але нічого не могла із собою вдіяти. Серце бісилося, коли вона бачила його в інститутських коридорах.
Одного разу в їдальні вона опинилася поруч із ним. Від хвилювання вона нічого не тямила, навіть не пам’ятала, що клала на піднос.
— У тебе є готівка? Агов, ти мене чуєш?
— Що? — Марічка зрозуміла, що він звертається до неї.
— Гроші запитую. Термінал сьогодні не працює. Заплати за мене, я віддам.
Вона кивнула і поспішно полізла у сумку за гаманцем.
Коли Марічка відійшла від каси, він покликав її до свого столика. Вільних місць було мало, і вона на дерев’яних ногах підійшла, поставила піднос і сіла навпроти. Роман упоєно їв пюре з котлетою. Вона відвела погляд і втупилася у свій обід, розуміючи, що не зможе проковтнути й краплини.
— Чому не їси? — насмішкувато запитав він. — Ти на першому курсі?
— Так, — відповіла вона, піднімаючи на нього очі.
Вона була в прострації — не могла повірити, що сидить за одним столом із предметом свого захоплення, та ще й розмовляє.
— Дивна ти. Як тебе звати?
— Марічка.
— Ім’я теж дивне. Марічка, — повторив він.
— Мене назвали на честь бабусі, — прошепотіла вона.
Він доїв обід, випив узвар залпом, а Марічка так і не доторкнулася до їжі.
— Не хвилюйся, гроші поверну. — Роман уважно подивився на неї. — Завтра приходь у цей же час, пообідаємо разом. Смачного. — Він усміхнувся і пішов.
Марічка нарешті змогла видихнути. НевІ тоді вона зрозуміла, що справжнє щастя було поруч увесь цей час — у надійних руках людини, яка любила її без умов.
