Рання весна
Маленька Софійка, чотирирічна дівчинка, розглядала “новенького”, що нещодавно з’явився у їхньому дворі. Це був сивий пенсіонер, який сидів на лавці. У руках він тримав палицю, на яку спирався, наче чарівник із казки.
Софійка просто запитала:
Дідусю, ви чарівник?
Отримавши заперечну відповідь, дівчинка трохи засмутилась.
Тоді навіщо вам ця палиця? продовжила вона.
Вона мені потрібна, щоб легше ходити пояснив Борис Григорович і представився дівчинці.
Значить, ви дуже старий? знову допитала цікава Софійка.
За твоїми мірками старий, а за моїми ще не дуже. Просто нога болить, недавно зламав. Не вдало впав. Тому поки з паличкою.
Тут вийшла бабуся дівчинки й, взявши її за руку, повела до парку. Надія Олексіївна привіталася з новим сусідом, а той усміхнувся. Але дружба шістдесятидворічного чоловіка швидше зав’язалася саме з Софійкою. Дівчинка, чекаючи на бабусю, виходила у двір трохи раніше й встигала розповісти старшому другові всі новини: про погоду, про те, що бабуся готувала на обід, і чим хворіла її подружка тиждень тому…
Борис Григорович завжди частував маленьку сусідку смачною шоколадною цукеркою. І щоразу дивувався: дівчинка дякувала, розгортала цукерку, відкушувала рівно половину, а другу частину акуратно загортала в фантик і ховала у кишеню курточки.
А чому не з’їла цілу? Не смакувала? питав Борис Григорович.
Дуже смачна. Але треба поділитися з бабусею відповідала дівчинка.
Пенсіонера це зворушило, і наступного разу він дав Софійці вже дві цукерки. Та дівчинка знову відкусила півкругля й сховала решту.
Ну, а тепер для кого бережеш? запитав Борис Григорович, дивуючись дівочій економності.
Тепер можна і мамі з татом дати. Вони самі можуть купити, але дуже раді, коли їх частують, пояснила Софійка.
Тепер усе зрозуміло. Мабуть, у вас дуже дружня родина, здогадався сусід. Тобі пощастило, дівчинко. І в тебе добре серце.
І в моєї бабусі теж. Бо вона всіх дуже любить почала розповідати Софійка, але бабуся вже вийшла з під’їзду й взяла внучку за руку.
Ось що, Борисе Григоровичу, дякуємо за частування. Але внучці, да й мені, ліпше не їсти солодке. Вибачте
То як же мені бути? Я в розгубленості А що ж вам можна? спитав він.
Та в нас усе є Дякуємо, нічого не треба, усміхнулася Надія Олексіївна.
Ні, я так не можу. Дуже хочеться вас пригостити. До того ж я налагоджую добросусідські стосунки й не приховую цього, посміхнувся Борис Григорович.
Тоді переходимо на горіхи. І їсти їх будемо тільки вдома, чистими руками. Гаразд? бабуся вже зверталася і до сусіда, і до внучки.
Дівчинка й Борис кивнули, і з того часу Надія Олексіївна знаходила в кишенях Софійки кілька волоських горіхів чи фундука.
Ох ти, білочко моя. Горішки носить. А ти знаєш, що зараз це дороге задоволення, а дідові потрібні ліки? Бачиш, він кульгавий?
Він зовсім не старий дід і не кульгавий. Нога в нього загоюється, заступилася за друга дівчинка. І до зими він хоче ще на лижах стати.
Ще й на лижах? сумнівалася бабуся. Ну, тоді молодець.
А мені купите лижі, бабусе? попросила Софійка. І ми будемо разом з Борисом Григоровичем кататися. Він обіцяв навчити
Надія Олексіївна, гуляючи в парку з онукою, почала помічати, що сусід активно ходить алеєю вже без палиці.
Дідусю, і я з тобою! дівчинка наздоганяла Бориса Григоровича й ішла поруч швидкою ходою.
Почекайте ж тоді й мене, поспішала за внучкою Надія Олексіївна.
Так вони почали гуляти втрьох, і незабаром Надії Олексіївні сподобалася така прогулянка, а для Софійки це стало веселою грою. Її енергії можна було позаздрити: вона встигала і пробігтися, і потанцювати перед старшими на стежці, і залізти на лавку, зустрічаючи бабусю з сусідом, а потім знову йшла поруч, команду
