Знову наближався Новий рік. У місті панувала метушня – торгові центри світилися яскравими вогнями, повні гомонілих людей, що поспішали купити подарунки. Звідусіль лунав знайомий новорічний мотив, який уже мільйон разів чула кожна душа.
А Марійці було зовсім не до радощів. Цей рік для неї та її матері Олени був важким – вони вчилися жити без батька. Марійка вже була дорослою, одруженою жінкою, мала десятирічного сина Данилка.
Рівної ночі перед минулим Новим роком її батько, Тарас Іванович, пішов у вічність. Горе було таким глибоким, що донька не одразу зрозуміла – матері ще гірше.
Тарас Іванович був добрим, люблячим чоловіком і батьком. Викладач економіки в університеті, він часто говорив:
— Вони всі для мене як діти. Ніколи не злюсь і не кричу на них. А вони платять мені тим же. За всі роки жодного конфлікту. Були запитання, але ми їх разом вирішували, і всі залишалися задоволені.
— Так, тату, про тебе всі говорять із повагою, — погоджувалася Марійка.
Він любив старі кінофільми, сміявся гучно й щиро. Коли Марійка була маленькою, вони разом гуляли парками, ходили до кінотеатру, подорожували втрьох. Вона бачила, як ніжно він ставився до матері, і сама шукала чоловіка схожого на нього. І знайшла – Микола був для неї опорою. Після весілля вони оселилися в квартирі, яку подарували їм батьки.
Але три роки тому в Тараса Івановича раптом знайшли рак. Олена з дочкою були в шоці, а він лише жартував:
— Нічого, дівчатка, так просто від мене не позбудетеся.
Але в очах його стояв туман.
Його не стало минулого року.
— Ніколи не забуду цей жахливий стук мерзлої землі про дерев’яну труну. Мамині ридання, глухий дзвін тарілок на поминальному столі, — думала іноді Марійка.
Тепер вона постійно боялася за матір. Повернувшись після похорону в порожню квартиру, Олена не роздягнувшись пішла до кімнати й опустилася в крісло, де завжди сидів її чоловік. Сиділа мовчки, дивилася в одну точку.
— Я не зможу, — прошепотіла вона.
Марійка підійшла, опустилася на коліна перед матір’ю, взяла її холодні руки у свої.
— Що не зможеш, мам?
Олена подивилася на неї так, ніби не розуміла запитання, і тихо проказала:
— Жити без нього. Не зможу.
Тільки тепер Марійка зрозуміла – їй було тяжко, але матері ще гірше.
Минув рік. Вони вчилися жити без Тараса Івановича. Марійка поступово звикала до тиші замість його голосу в телефоні. Раніше, приходячи в гості, вона завжди бачила знайому сиву голову в кріслі перед телевізором. Тепер цього більше не було. Лишився лише біль усередині. Вона чекала, коли він загоїться, але замість цього додався страх за матір.
— Боже, лише б мама витримала, — думала вона вночі, а потім брала телефон і дзвонила. Не вночі, але вранці, вдень, увечері. Боялася раптової тиші.
— Марійко, не мучай себе, — заспокоював Микола. — Ти вся змарніла, ніби тінь. Усе буде добре.
— Ти, мабуть, маєш рацію. Але я кожного разу, коли бачу маму, лякаюся. Вона зовсім інша – тиха, ніби нежива. Про що вона думає цілими днями? Треба запросити її до нас.
Марійка подзвонила. Мати відповіла ледве чутно.
— Так, доню…
— Мамо, приїжджай до нас. Сьогодні вихідний, підемо з Данилком у парк. Чого ти сидиш сама?
— Ні, доню, дякую. Не хочеться мені нікуди йти. Я не сама – я завжди з татом.
— У думках. Мамо, я якраз і хочу, щоб ти трохи від них відпочила.
Але Олена відмовилася.
Після розмови Марійка зідхнула, дивлячись на Миколу.
— Як її витягнути з дому?
— Терпіння. Ще трохи часу має минути.
Сьогодні був роковини. Завтра – Новий рік. Життя йшло далі. Марійка зранку подзвонила матері, але та не брала трубку. Вона подзвонила ще раз. Ще. Тиша.
Серце закалатало. Вона схопила ключі, вибігла на вулицю, мчала до маминої квартири.
— Господи, лише б з нею нічого не сталося…
Відчинивши двері, вона відразу відчула – щось не так. Тиша. Чистота. На кухонному столі лежала записка:
«Рідна моя донечко, ти знаєш, як я тебе люблю. Не хочу завдавати тобі болю. Щоб не сталося – пам’ятай це».
Марійка сіла, ноги підкосились. Літери розпливалися перед очима, але вона перечитувала знову і знову.
— Те, чого боїшся, те й трапляється…
Побачивши чашку з невисохлим чаєм, зрозуміла – мати пішла недавно. Може, ще не пізно?
Вона знову схопила ключі, вибігла на вулицю, швидко роздумуючи:
— Куди вона пішла? Магазин? Але записка…
Раптом думка вдарила, ніблискавка:
— Кладовище!
Марійка мчала туди, не помічаючи снігу. На кладовищі було пусто – хто ж піде туди перед Новим роком? АВона побачила матір біля могили батька, і, обійнявши її міцно, прошепотіла: «Ми будемо жити, мамо, заради тата».
