– Сдається, вже Іван Сергійович… – промовила Оксана, викладаючи олів’є на тарілку.
– Чому так? – здивувався Василь.
– Ось дивись, Даринці не міг допомогти зірку на ялинку повесити. А раніше… – Оксана глибоко зітхнула.
– Тату ще міцний, просто втомився трохи, – відповів Василь.
– Ні, Василю, час минає. Тепер ти раз на тиждень батькам продукти привозитимеш – і без заперечень, – Оксана поправила коси, взяла салат і повернулася до столу. – Сідаймо.
Іван Сергійович усе чув. Зупинився біля ванної, щоб увімкнути світло, і ненароком підслухав розмову сина з невісткою.
Перед Новиим роком родина Коваленків завжди збиралася в батьківському домі – ця традиція не змінилася й цього разу. Старший син приїхав першим. Невістка допомагала готувати стіл, а онуки в вітальні весело прикрашали ялинку.
Іван Сергійович відкрив кран і сів на край ванни:
*”Все правильно сказала Оксана… Так і є. Як пішов на пенсію – відразу став непотрібним. І лінь, і нудьга – хоча б плач.”*
– Іване Сергійовичу, все гаразд? – тихо спитала Оксана, підійшовши до дверей.
– Так, так, зараз вийду, – відповів він.
За дверима вже стрибав малий Тарасик.
– Заходь, заходь! – дідусь пропустив онука.
За столом Іван Сергійович був похмурим. Піднімав чарку механічно, коли говорили тости, лише ковтаючи по кілька крапель.
– Тату, чого такий сумний? Свято ж, треба веселитися, чи не захворів часом? – запитав Василь, коли вони вже збиралися йти. У передпокої Оксана підштовхувала чоловіка до розмови.
– Все добре, сину. Привози внуків на канікули. Чи не плануєте кудись поїхати? – намагався посміхнутися батько.
– У нас ремонт, Іване Сергійовичу, нікуди не поїдемо. Вам теж треба відпочити – дітей моїм батькам відправимо, домовилися вже, – встряла Оксана.
– Ну добре, якщо так… Сватам теж треба поняньчитися з онуками, – засмутився Іван Сергійович.
Оксана щось пошепки сказала Василю.
– До неділі заїду, батьки, продукти привезу, – промовив син і вийшов.
Мати розвела руками:
– Які продукти, сину? Крамниця через дорогу, овочів купимо. Тато й сам схоже.
– Нащо вам ходити, Катерино Іванівно? Василь усе привезе. Не треба без ліфта на п’ятий носити – спочивайте краще, – наполягала Оксана.
Коли вони пішли, мати буркнула:
– Ось ще… Онуків забирають, в магазин не пускають – що це знову?
– Оксана добра дівчина, Катю, піклується про нас, – сказав Іван Сергійович.
– Нам же не сто років, щоб так опікуватися! Схоже, списали…
– Потім привезуть онуків, чула ж – цього разу до сватів.
Мати замовкла.
*”А може, вона й справді не така вже й погана? Частіше за інших приходить, допомагає, завжди з усмішкою. А друга невістка тільки їсти та соління забирає. Про зятя й казати не треба…”*
– Чого ти такий похмурий, Іване? – звернулася до чоловіка Катерина Іванівна.
– Втомився трохи, – махнув рукою він.
– Спи тоді, я тобі телевізор увімкну, – запропонувала дружина.
Пішла на кухню складати посуд, а Іван Сергійович лежав на дивані й думав.
*”Не вийшло з Даринкою зірку підняти… А літом на городі приїдуть – як я їй яблуко зірву? А вона ж така маленька… Сила кудись пішла.”*
І тоді Іван Сергійович вирішив – до літа треба одужати. Щоб внучку підняти без зусиль.
І почав. Щодня довгі прогулянки. Потім знайшов під ліжком старі гантелі – пилюки з них здув і почав тренуватися. Потім турнік – підтягувався поруч із парубками.
Поступово сила поверталася. До літа він так розігнався, що розчистив ділянку на дачі й зробив дітям ігровий майданчик. Щоб усім було радісно.
У серпні, коли сливи дозріли, Василь привіз онуків. Даринка аж скрикнула від радості, побачивши цілий дитячий куточок. І Тарасик був у захваті. Весь день дідусь проводив з ними – то на городі, то на річці, то в піску замки будували.
Наступного дня Тарасик підбіг до сливи:
– Діду, дай он ту сливку!
– А ну-ну, сам зірви! – радісно підхопив внука Іван Сергійович.
Тарасик зірвав три сливи.
– А я, діду, а я! – заплескала Даринка.
– Зараз підніму, – сміявся дідусь, легко взявши її на руки. – Дідусь у тебе ще цілий!
**Ніколи не здавайтесь.** Боритесь, поки є сили. Радійте малому – бо життя воно одне…
