Термін придатності минув
Вчорашній світанок у невеличкому містечку на околиці Карпат зустрів Олену холодом. Кухня, пройнята вогкістю старих стін, мовчала, лише інколи скрипіли половиці. Ранкове світло, що пробивалося крізь брудне вікно, кидало на підлогу її тінь — довгу, невпевнену, ніби вона сама боялася зайняти забагато місця. Олена ввімкнула старий чайник, який зашипів, як розбуджена звірина, і на дотик знайшла в шафі банку згущонки. Пальці спинились на холодному бляшаному покритті. Термін придатності минув два роки тому. І чомусь це принесло дивне полегшення.
Чотири роки тому Андрій приніс додому цілий ящик цієї згущонки. «На всяк випадок, знадобиться», — сказав він, сміючись, поки вони, сидячи на підлозі, їли її просто з банки, запиваючи міцним чаєм. Тоді вони сперечалися, що солодше — згущонка чи його дурнуваті жарти, від яких вона реготала. Він завжди залишав крапельку на її щоці — ту, яку вона витирала, вдаючи, що сердиться. Потім усе змінилося. Сміх стих. Ящик так і залишився в куточку комірки, немов пам’ятник їхньому минулому, яке вона не наважувалася розібрати.
Олена відкрила банку. Тремтливими пальцями, немов боялася розбудити щось давно заспане. Запах вдарив у ніс — гіркуватий, зі смаком іржі. Він не нагадував про Андрія. Він нагадував про неї саму — ту, що колись вірила, що кохання можна закрити, як цю банку, і зберегти назавжди. Але навіть згущонка, виявляється, вміє вмирати. Тихо. Без оголошень.
Усе, що залишилося від Андрія, мало свій термін придатності. Його світер, який вона іноді вдягала, спочатку — щоб відчути його тепло, а потім просто тому, що він був зручним. Квиток на виставу в місцевому театрі, куди вони так і не сходили, — засунутий у стару книгу, яку він кинув на середині. Підставка під чайник, куплена на ярмарку в сусідньому селі, — пилилася на полиці, як забута надія. І ця згущонка. Спочатку Олена не викидала її, немов позбавлення від банок означало б остаточний розрив. Потім просто звикла до їхого існування. Як до порожнечі в хаті.
Вони не сварилися. Не кричали. Не били посуд. Просто Андрій наче погас. Спочатку перестав дивитися їй у вічі. Потім замінив «ми» на «я». Потім почав затримуватися до пізньої ночі, повертаючись із запахом чужого диму й втоми. Усе відбувалося тихо, без драм. А потім він сказав: «Мені потрібен час» — і пішов. Спочатку до «друзів». Потім — назавжди. Без великих слів, без крапки. Як вода, що повільно витікає з тріснутої глечики.
Олена не злилася. Правда. Просто довго не розуміла, як жити далі. Перші місяці вона за звичкою варила чай на двох, перевіряла прогноз погоди, писала повідомлення, які так і не відсилала. Потім почала стирати його сліди. З ліжка. Зі штор. З повітря в кімнатах. Вчилася жити одна. Повільно. З нічними кошмарами. З раптовим болем у грудях, який накривав серед дня, немов луна минулого, яку забули вимкнути.
Робота рятувала, але не гріла. Колеги в офісі були як декорації — ввічливі, але порожні, як паперові серветки. Рідні — далеко, за сотні кілометрів. Подруги потонули у своїх турботах: діти, чоловіки, пости у соцмережах про правильне харчування. Олена ж застигла. Як кадр із фільму, де героїня зупинилася на роздоріжжі, не знаючи, зробити крок уперед чи залишитися в очікуванні дива.
Одного разу в переповненому автобусі вона помітила стареньку. Їй було за сімдесят, у руках — полишена сумка, а в очах — порожнеча, немов життя давно зів’яло. Олена дивилася на неї й бачила себе. Не стару, ні. Порожню. Злякалася не зморшок, а цієї тиші всередині, де вже нічого нового не чекаєш. Страх стиснув горло, як холодний вітер з вулиці.
Того ж вечора вона записалася на танці. Потім — на гончарство. Потім пішла до кінотеатру сама. Не щоб знайти когось. Щоб знайти себе — ту, що була до Андрія, до очікувань, до того, як кохання стало її єдиним обрієм.
Чудес вона не чекала. Просто поверталася до себе. Крок за кроком. Новий плед, у який хотілося вкритися саме їй. Новий запах у ванній — з нотами бергамоту, терпкий, як нагадування, що все минає. Новий чай, без цукру, але зі смаком свободи. У неї з’явилися свої вечори. Свої думки. Свої тиші. І вперше за роки — відчуття, що самотність може бути не кліткою, а простоІ тепер вона знала — іноді все, що потрібно, це просто закрити банку та відкрити нову.
