Термін придатності минув
Вчорашній світанок у невеличкому містечку на околиці Карпат зустрів Ганну холодом. Кухня, просякнута вогкістю старих стін, мовчала, лише інколи скрипіли половиці. Ранкове світло, що пробивалося через брудноту вікна, кидало на підлогу її тінь — довгу, хистку, ніби вона сама боялася зайняти забагато місця. Ганна ввімкнула старий чайник, який зашипів, як розбуджена звірина, і на дотик знайшла у шафі банку згущенки. Пальці спинилися на холодному бляшаному покриві. Термін придатності минув два роки тому. І чомусь це принесло дивне полегшення.
Чотири роки тому Максим приніс додому цілий ящик цієї згущенки. «Про всяк випадок, знадобиться», — сказав він, сміючись, поки вони, сидячи на підлозі, їли її просто з банки, запиваючи міцним чаєм. Тоді вони сперечалися, що солодше — згущенка чи його дурнуваті жарти, від яких вона заливалася сміхом. Він завжди залишав слід на її щоці — краплю, яку вона витирала, удаючи, що сердиться. Потім усе змінилося. Сміх затих. Ящик так і лишився куритися в кутку комори, немов пам’ятник їхньому минулому, яке вона не наважувалася розібрати.
Ганна відкрила банку. Тремтячими пальцями, немов боялася розбудити щось давно заснуле. Запах вдарив у ніс — гіркуватий, з присмаком іржавини. Він не нагадував про Максима. Він нагадував про неї саму — ту, що колись вірила, що кохання можна закрити, як цю банку, і зберегти назавжди. Та навіть згущенка, виявляється, уміє вмирати. Тихо. Без оголошення.
Усе, що лишилося від Максима, мало свій термін придатності. Його светр, який вона іноді надягала, спершу — щоб відчути його тепло, а потім просто тому, що він був зручним. Квиток на виставу в місцевому театрі, на яку вони так і не сходили, — засунутий у стару книжку, яку він кинув на середині. Підставка під чайник, куплена на ярмарку в сусідньому селі, — пилилася на полиці, як забута надія. І ця згущенка. Спочатку Ганна не викидала її, наче позбавлення від банок означало б остаточний розрив. Потім просто звикла до їхньої присутності. Як до порожнечі в хаті.
Вони не сварилися. Не кричали. Не били посуд. Просто Максим ніби погас. Спочатку перестав дивитися їй у вічі. Потім замінив «ми» на «я». Потім почав зникати до пізньої ночі, повертаючись із запахом чужого диму та втоми. Усе відбувалося тихо, без драм. А потім він сказав: «Мені потрібен час» — і пішов. Спочатку до «друзів». Потім — назавжди. Без гучних слів, без крапки. Як вода, що повільно витікає з тріснутої глечики.
Ганна не злилася. Серйозно. Просто довго не могла зрозуміти, як жити далі. Перші місяці вона за звичкою варила чай на двох, перевіряла прогноз погоди, писала повідомлення, які так і не надсилала. Потім почала стирати його сліди. З ліжка. З фіранок. З повітря у кімнатах. Вчилася жити сама. Повільно. Із нічними кошмарами. З раптовим болем у грудях, що накривав серед дня, як ехо минулого, яке забули вимкнути.
Робота рятувала, але не гріла. Колеги в офісі були як декорації — чемні, але порожні, як паперові серветки. Рідні — далеко, за сотні кілометрів. Подруги тонули у власних турботах: діти, чоловіки, пости в соцмережах про правильне харчування. Ганна ж застигла. Як кадр із фільму, де героїня зупинилася на роздоріжжі, не знаючи, крокнути вперед чи лишитися в очікуванні дива.
Одного разу у переполненому автобусі вона помітила стару жінку. Їй було за сімдесят, у руках — потерта торбинка, а в очах — порожнеча, ніби життя давно знебарвилося. Ганна дивилася на неї і бачила себе. Не стару, ні. Порожню. Злякалася не зморшок, а цієї тиші всередині, де вже не чекаєш нічого нового. Страх стиснув горло, як холодний вітер з вулиці.
Того ж вечора вона записалася на танці. Потім — на гончарні курси. Потім пішла до кінотеатру сама. Не щоб знайти когось. Щоб знайти себе — ту, що була до Максима, до очікувань, до того, як кохання стало її єдиним обрієм.
Див вона не чекала. Просто поверталася до себе. Крок за кроком. Новий плед, у який хотілося вгорнутися саме їй. Новий запах у ванній — з нотами бергамоту, терпкий, як нагадування, що все минає. Новий чай, без цукру, але з присмаком свободи. У неї з’явилися свої вечори. Свої думки. Свої тиші. І вперше за роки — відчуття, що самотність може бути не кліткою, а простором, де є місце для неї самої.
Максима вона зустріла через три роки. У маленькій аптеці на розі. Він стояв у черзі, стискуючи пачку парацетамолу. Волосся посивіло, спина згорбилася, куртка — та сама, із їхнього минулого, потерта, як його погляд. Він виглядав так, ніби останні роки намагався наздогнати те, що давно вислизнуло.
Він помітив її і завмер:
— Привіт, — голос— Привіт, — відповіла вона, і раптом зрозуміла, що більше нічого не хоче додати.
