Термін придатності минув
Вчорашній світанок у невеличкому містечку на околиці Карпат зустрів Олену холодом. Кухня, просякнута вогкістю старих стін, мовчала, лише рідко скрипіли половиці. Ранкове світло, що пробивалося крізь бруднате вікно, кидало на підлогу її тінь — довгу, хистку, ніби вона сама боялася зайняти забагато місця. Олена ввімкнула старий чайник, який засичав, наче розбуджений звір, і на дотик знайшла в шафі банку згущонки. Пальці спинилися на холодному металі. Термін придатності минув два роки тому. І чомусь це принесло дивне полегшення.
Чотири роки тому Богдан притягнув додому цілий ящик цієї згущонки. «Про всяк випадок, знадобиться», — сказав він, сміючись, поки вони, сидячи на підлозі, їли її просто з банки, запиваючи міцним чаєм. Тоді вони сперечалися, що солодше — згущонка чи його дурнуваті жарти, від яких вона заливалася сміхом. Він завжди залишав слід на щоці — краплю, яку вона витирала, імовірно сердячись. Потім усе змінилося. Сміх застиг. Ящик так і залишився стояти в кутку комірки, немов пам’ятник їхньому минулому, яке вона не наважувалася розібрати.
Олена відкрила банку. Тремтячими пальцями, наче боячись розбудити щось давно заснуле. Запах вдарив у ніс — гіркуватий, з присмаком іржавчини. Він не нагадував про Богдана. Він нагадував про неї саму — ту, що колись вірила, що кохання можна закрити, як цю банку, і зберегти назавжди. Але навіть згущонка, виявляється, вміє вмирати. Тихо. Без попередження.
Усе, що залишилося від Богдана, мало свій термін придатності. Його светр, який вона іноді надягала, спершу — щоб відчути його тепло, а потім просто тому, що він був зручним. Квиток на виставу в місцевому театрі, куди вони так і не сходили, — засунутий у стару книгу, яку він кинув на середині. Підставка під чайник, куплена на ярмарку в сусідньому селі, — запилилася на полиці, як забута надія. І ця згущонка. Спочатку Олена не викидала її, ніби позбавлення від банок означало б остаточний розрив. Потім просто звикла до їхньої присутності. Як до порожнечі в хаті.
Вони не сварилися. Не кричали. Не били посуд. Просто Богдан немов погас. Спочатку перестав дивитися їй у вічі. Потім замінив «ми» на «я». Потім почав зникати до пізньої ночі, повертаючись із запахом чужого диму та втоми. Усе відбувалося тихо, без драм. А потім він сказав: «Мені потрібен час» — і пішов. Спочатку до «друзів». Потім — назавжди. Без гучних слів, без крапки. Як вода, що повільно витікає з тріснутої чашки.
Олена не злилася. Серйозно. Просто довго не розуміла, як жити далі. Перші місяці вона звички варила чай на двох, перевіряла прогноз погоди, писала повідомлення, які так і не відправляла. Потім почала стирати його сліди. З ліжка. З завіс. З повітря у кімнатах. Вчилася жити сама. Повільно. З нічними кошмарами. З раптовим болем у грудях, який накривав серед дня, як луна минулого, яку забули вимкнути.
Робота рятувала, але не гріла. Колеги в офісі були як декорації — чемні, але порожні, як паперові серветки. Родичі — далеко, за сотні кілометрів. Подруги тонули у своїх клопотах: діти, чоловіки, дописи в соцмережах про правильне харчування. Олена ж застигла. Як кадр із фільму, де героїня зупинилася на роздоріжжі, не знаючи, крокнути вперед чи залишитися в очікуванні дива.
Одного разу в переповненому автобусі вона помітила стареньку. Їй було за сімдесят, у руках — потерта торбинка, а в очах — порожнеча, немов життя давно вицвіло. Олена дивилася на неї і бачила себе. Не стару, ні. Порожню. Злякалася не зморшок, а цієї тиші всередині, де вже не чекаєш нічого нового. Страх стиснув горло, як холодний вітер з вулиці.
Того ж вечора вона записалася на танці. Потім — на гончарство. Потім пішла до кінотеатру сама. Не щоб знайти когось. Щоб знайти себе — ту, що була до Богдана, до очікувань, до того, як кохання стало її єдиним горизонтом.
Чудес вона не чекала. Просто поверталася до себе. Крок за кроком. Новий плед, у який хотілося вгорнутися саме їй. Новий аромат у ванній — з нотами бергамоту, терпкий, як нагадування, що все минає. Новий чай, без цукру, але з присмаком свободи. У неї з’явилися свої вечори. Свої думки. Свої тиші. І вперше за роки — відчуття, що самотність може бути не кліткою, а простором, де є місце для неї самої.
Богдана вона зустріла через три роки. У маленькій аптеці на розі. Він стояв у черзі, стискуючи пачку парацетамолу. Волосся посікло, спина згорбилася, куртка — та сама, з їхнього минулого, потерта, як його погляд. Він виглядав так, ніби останні роки намагався наздогнати те, що давно вислизнуло.
Він помітив її й завмер:
— Привіт, — голос затремтів, як у хлопця.
— При— Привіт, — відповіла вона спокійно, а потім пішла, адже зрозуміла, що її життя вже неможливо вкласти в старі рамки.
