“Як же ти мені набридла!” — хотілося вигукнути я сестрі чоловіка. Але я стрималась. А вона натомість — знову прийшла з валізою на вихідні…
Мене звати Оксана, мені тридцять дев’ять. Я одружена з Андрієм вже дванадцять років. У нас гарна, міцна родина, росте син, здавалося б, усе добре. Але є одне “але”, яке багато років отруює мені життя. Це його сестра — Наталя.
Наталя старша за Андрія на вісім років. Ніколи не була заміжньою, дітей немає. Живе сама у будинку навпроти та… по суті, живе ще й у нас. Я не перебільшую. Вона з’являється в нашій хаті, як тінь — тихо, наполегливо і щодня. Іноді мені здається, що в Наталі ключі від нашого під’їзду ростуть прямо з сумки.
Спочатку я намагалася бути ввічливою, навіть милою. Ну, сестра чоловіка, родина, як-не-як. Думала — прийде, побалакає, чаю вип’є та піде. Але вона приходила кожен вечір. І по вихідних. І у відпустку. І у гості, коли ми запрошували інших людей. Навіть коли я хворіла — вона приходила.
Наталя — людина без гальм. Вона постійно щось коментує: як я готую, як виховую сина, як вдягаюся. То я надто мовчу, то надто голосно сміюся, то в мене пиріг сухий, то хата “неідеально прибрана”. А головне — вона не просить, вона наказує. І я все це ковтаю. Бо не люблю скандалів. Бо Андрій каже: “Оксанко, ну потерпи, адже вона сама, окрім нас — нікого”.
Терпіла я. Але терпіння не безмежне.
Наталя працює бухгалтером у приватній фірмі. Повертається з роботи раніше за мене і… йде до нас. Я приходжу — вона вже сидить на дивані, телевізор гуде, кішка сховалась під ліжко. Син у телефоні. А вона — ніби господиня дому. Юшка чекає. А ще частіше — мені чекати, коли вона звільнить ванну. Вона вечеряє з нами, потім годинами розповідає свої “пригоди” в податківці, які ніхто не слухає. А потім йде. Іноді — залишається нічувати, бо їй “страшно самій у грозу” або “у будинку опалення погано працює”.
Коли ми хотіли кудись поїхати — Наталя їхала з нами. І не важливо, що я мріяла провести вихідні з чоловіком. Не важливо, що він обіцяв відвезти мене на день народження до моря. Наталя була там. У нашому номері. Спала на сусідньому ліжку. І все це — за рахунок Андрія. Адже вона заробляє нормально, відкладає гроші, копить, як сама каже, “на чорний день”. Мабуть, вважає, що цей чорний день — я.
А мама Андрія — та взагалі вважає, що я невдячна. Мовляв, Наталя ж не чужа, вона просто сама і потребує нас. І я розумію, що в Наталі немає ні родини, ні дітей. Але чому я маю платити своїм комфортом?
Одного разу я відверто сказала Андрію:
— Мені набридло. Вона порушує наші межі. Вона скрізь. Це нестерпно!
Він лише знизав плечима:
— Ну а що я можу зробити? Це ж моя сестра…
Недавно стався пік. Ми з чоловіком пішли до театру — удвох. Я випросила цей вечір. Домовилася з подругою посидіти з сином. Щойно сіли у крісла — дзвінок. Наталя.
— А ви де? Чому мене не запросили? Ви що, вирішили мене викреслити? — кричала вона у трубку.
А через два дні — знову прийшла. З сумкою. З нічною сорочкою. З улюбленим серіалом. Сказала: “Вихідні у мене вільні, вирішила, що проведу їх з вами”.
Я стояла на кухні, тримаючись за край столу. Я ледве не закричала. Але промовчала. А всередині щось тріснуло.
Я не знаю, як сказати Андрію, що більше так не можу. Що мені потрібен дім без третьої дорослої людини. Без нескінченних порад. Без скандалів. Без Наталі.
І я боюся, що якщо нічого не зміниться — мені колись доведеться піти. Щоб знову дихати на повні груди. Бо навіть любов не витримує, коли між тобою й чоловіком — ще одне життя. Надто голосне. Надто нав’язливе. Надто чуже.
