Близнюки?! неосознанно вырвалось у Ганни Михайлівни.
Жінка так старанно намагалася сховати роздратування під тонким шаром ввічливості, що виглядала майже театрально. Соломія чудово знала: чекати щирості від свекрухи марно. Ганна Михайлівна ніколи її не любила, й навіть не намагалася зрозуміти, що саме син знайшов в цій дівчині. Оточуючі ще й казали, що це Степан був простакуватий для такої, як Соломія.
Дівчина була розумна та лагідна, в двадцять три закінчила економічний факультет у Львівському університеті і працювала в приватних медичних закладах. Народилася у невеличкому місті на Поділлі: батько директор місцевого заводу, мама викладачка в університеті. Кому-кому, а Соломії не бракувало ні виховання, ні освіти. Але для Ганни Михайлівни вона завжди залишалась «простою з провінції».
Вітаю, звісно! Оце так щастя! Подвійне щастя! пробурмотіла жінка, дивлячись кудись крізь Соломію.
Тільки брати участь у родинному щастю Ганна Михайлівна зовсім не поспішала. Вагітність Соломії була складною, їй багато разів ставили загрозу викидня, а потім усі боялися передчасних пологів. Вона постійно лежала у лікарні на збереженні. Степан приходив майже щодня, а свекруха, яка жила за дві зупинки тролейбусом, жодного разу не навідалася.
На виписку дівчаток-близнят Ганна Михайлівна теж не прийшла, хоча Степан не раз кликав. За перші сорок днів вона навіть не наблизилась.
Не годиться! Нехай зміцніють, а то ще якусь заразу принесу. Побачимось, коли виростуть, відмахнулася вона.
Трьомісячними були дівчатка, коли Соломія випадково зустріла свекруху біля магазину. Та одягнула на себе неприродну посмішку й крізь зуби вичавила:
Ну, як там ви, дівчатка?
Соломія відповіла щиро:
Ось, гуляємо! Візок, щоб той візок… Але ж свіже повітря дітям необхідне!
Свекруха кивнула й вже хотіла піти, аж тут з-за повороту вискочила її приятелька. Змахує рукою летить, мов біла хмара, сюди.
Ганусю, привіт! Ой, це ж твої онучки?
Ага, Галинко Мої скарби! бриніла Ганна Михайлівна.
Соломія впізнала Галину Петрівну й привіталася тихенько.
І відразу дві! Як ти впоралася, Соломійко, така тендітна!
Вона в нас героїня! вклинилася свекруха.
Соломія дивилася на жінку, ніби вперше бачила. Щойно ще та ладна була втекти від онучок, а тут бабуся-голубка. Ганна Михайлівна й Галина Петрівна все щебетали, звук їхніх слів розтікався, як туман: наче подвійне щастя, Соломія молодець, свекруха постійно допомагає, постійно поруч… Дівчина слухала й сама собі дивувалася: невже про неї це все?
Нарешті Галина Петрівна згадала свої справи:
Біжу до банку! Хай щастить, мої любі!
Як тільки приятелька щезла за рогом, свекруха різко скинула маску та сухо попрощалася з Соломією, зачинившись у власній мовчанці, й втекла, мов ластівка на вечірній вітер.
Того вечора Соломія переповідала історію Степанові. Той лишень скрушно зітхнув.
Солю, це моя мама… Вона ж і зі мною ніколи не морочилася. Розказувала всім казки, ніби уроки зі мною до ночі вчила, а сама йшла дивитися серіали, навіть щоденника не відкривала. Що вона там про твоє дитинство має розповідати? Не бери до серця, прошу.
Соломія всі ці байки чула вже разів сто, але щоразу дивувалася, як легко опинялась у самісінькому центрі цих вигаданих історій.
***
Йшли роки, а ставлення Ганни Михайлівни до дітей та онуків не змінювалось. Але одного дня все пішло шкереберть вона спіткнулась, виходячи з таксі, і зламала ногу. Тут же у неї визрів геніальний план.
Поживу трохи у вас! заявила вона.
Соломія й Степан переглянулись. Відмовити було ніяково, та обом передчувалося щось тривожне.
У їхньому домі почалась абсурдна казка. Довелося переїхати в дитячу, а спальню віддати травмованій свекрусі. Догляд за нею ставав третією, найпримхливішою дитиною: їй потрібно було готувати, прибирати, допомагати митися, ще й постійно бігати до магазину.
Близнючкам було два з половиною. Соломія намагалася хоча б на пів ставки повернутись у клініку, тому віддала дівчаток у садок. Щоранку вона й Степан вели боротьбу з доньками, які ридали, вириваючись з обіймів і ліжечок у холодний реальний світ.
Якось ранком, перед самим виходом у ці хащі життя, задзвонив телефон:
Мамо?! Навіщо ти телефонуєш, ти ж у сусідній кімнаті!
Я не можу підвестися, нога зламана…
Мамо, у тебе палиця є…
Замовкни, Степане! Щоб те сказати, що задумала, мені вставати зовсім не треба!
Мамо, слухаю…
Мене зовсім не влаштовує, як ви галасуєте вранці. Я не висипаюсь! Дверима грюкаєте, діти верещать…
Степан аж почервонів.
Він рвучко відчинив двері:
Якщо хочеш спати, залишимо тобі дітей! Як тобі таке?!
Ганна Михайлівна завмерла в мовчанні. Через лічені дні залишила їхню квартиру ще з гіпсом, ні з ким не попрощавшись. Степан навіть зітхнув з полегшенням, а Соломію мучило незрозуміле почуття провини. Ніби вона змусила чоловіка сваритись із матірю, хоч то вже було надто.
***
Щопятниці Соломія працювала до обіду такий ритуал: забрати дітей із садочка, купити смаколиків, разом почати якийсь мультфільм. Килим, подушки, проектор усе, як завжди. Та дзвінок у двері розірвав затишок.
На порозі Ганна Михайлівна, тримаючи за руку хлопчика років трьох.
Щось трапилось? Соломія розгублено дивиться.
Лєна передала Петрика на «тримай годинку-півтори, в мене дуже важливі справи». Поглянь за ним, будь ласка.
Соломія сіла навприсідки, посміхнулась.
Петь, посидиш із нами?
Хлопчик мовчки кивнув. Свекруха хутко зникла в ліфті.
А коли вас чекати?
Години за дві!
Навіть не попрощалася.
***
Степан повернувся о сьомій. Петрик спокійно обідав на кухні.
Привіт, козаче! Як ся маєш? А маму де лишив?
Хлопчик посміхнувся, Соломія стомлено зітхнула.
Мама твоя його залишила. На пару годин. А сама пішла.
Коли це трапилось?
Майже пять годин тому…
Де Лєна?
Соломія не знала.
Я їй не писала. Не хотіла Ганну Михайлівну підставляти вона їй сина довірила.
Степан насупився:
Соломіє, ти надто добра. Це ж ненормально! Вона хоч сказала, куди пішла?
Ні.
Він подзвонив Лєні. Та пообіцяла приїхати якнайшвидше.
***
Вже девята. Діти гралися у кімнаті. Троє дорослих сиділи на кухні.
Може, не будемо чекати маму? Дітям час спати…
Ніч, раз на рік не страшно. А з мамою треба розібратись.
Саме в ту мить дзвінок у двері. Соломія відчинила.
Ну все, давай мені Петрика! з порога заявила Ганна Михайлівна.
У дверях і Лєна, і Степан.
Мамо, в тебе з совістю все гаразд?
Це що таке? Як з матірю розмовляєте?!
Мамо! Не перекидай стрілки ти мала сидіти з Петриком! Ти взагалі що робиш?
Свекруха сміється:
Ну яка різниця, Лєно! В неї своїх двоє, чудово справляється. А я зайнята!
Степан ступив уперед.
Мамо, ти в неї взагалі спитала? Що за нахабство?
Та про що тут питати!
Де ти була?
Лєна нервово сміялася:
Мабуть, спершу в перукарні зранку волосся довше було. Потім, мабуть, у салоні лак на нігтях був червоний, а тепер рожевий…
Ганна Михайлівна розгубилася.
Тобі хоч не соромно? кинув Степан.
Вона мовчки дивилась просто в очі. Тільки щелепи напружились, й ось вже брови стягнулися у хмару.
Яка їй перукарня? Звідки їй ті ноготочки? Вона ж у тебе завжди була селючка з Задрипівки! Не виросте і не була.
Мить і в кімнаті повисла тиша, густа, як молоко. А далі грім:
Забирайся!
Степан швидко взяв маму під руку й виставив за двері. Закрив і глибоко вдихнув. Коли підвів голову Соломія плакала. І він, і Лєна кинулись її втішати.
Було боляче й прикро. Але Соломія помітила: навіть до власних дітей Ганна Михайлівна не мала толерантності. Проблема була не в ній, не у Соломії просто є люди, для яких ти ніколи не будеш достатньо добрим.
З того часу спілкування припинилося. Степан і Лєна зрідка допомагали матері, та в житті родини вона вже не була ані центром, ані навіть периферією. Вона довго ображалась, але жага «бути біля дітей» зрештою перемогла. Хоча внуками не займалася.
Лише один раз, перебираючи месенджер, Соломія побачила на статусі свекрухи світлини всіх трьох онуків і підпис: «З Днем Бабусі нас усіх, хто виховав онуків!» Соломія всміхнулась гірко. А ввечері Лєна з Степаном ще довго розпускали жарти про «турботливу» бабусю, і Соломія сміялася з ними хоча їй і здавалося, що це наче надто нереально, наче сон наяву.
