Антоніна Михайлівна сиділа на кухні свого львівського помешкання й дивилася, як у глиняному горняті на плиті ледь чутно тремтить йогуртово-молочний плин. Вона вже втретє забувала втрутити молоко, і щоразу збігала піна, залишаючи білі латки на плиті Антоніна Михайлівна кудись пливла туди, де тряпка стає вудкою, а плита колодязем. Вона завжди повторювала собі: проблема не в молоці.
З того часу, як народився другий онук, усе ніби перекрутилося місцями: діти попливли у химерну ріку буденності, як ті човники з паперу. Донька Ганнуся стала променем де-не-де у тумані: змарніла, не розмовляла, наче місто під дощем. Зять повертався так пізно, що дзвони на Погулянці вже замовкали: їв у мовчанні, зникав у кімнаті, ніби вхід до склепу. Антоніна Михайлівна бачила щось не те. Як це: покинути жінку одну?
Вона промовляла. Спочатку лагідно, ніжно, потім гучніше, мов калатаючи дзвоном. Спочатку до доньки, згодом до зятя. Та щойно її слова розчинялися у повітрі, у домі ставало ще тугіше ніби тиша мала власну вагу. Донька боронила чоловіка, зять хмурнів, а Антоніна Михайлівна щоразу поверталась додому з відчуттям, що знову зробила щось незрозуміле.
Отого дня вона пішла до отця Остапа не за порадою, а бо мусила кудись подіти оте своє відчуття як мокру ганчірку.
Може, я недобра, мовила, не зводячи погляду з іконки Богородиці. Усе чиню навпаки.
Отець Остап сидів за столом, щось писав гусячим пером, зупинився.
Чому Ви так кажете, пані Антоніно?
Вона знизала плечима.
Хотіла допомогти. А виходить тільки всім заважаю.
Він глянув зосереджено, але без осуду, ніби дивився крізь неї, на дитинство чи лелек у полі.
Ви не погана. Ви втомлена і тривожна.
Вона видихнула віддаючи повітря, ніби малювала ним щось нове.
Мені страшно за Ганнусю, сказала тихо. Вона, як змінена. А він махнула рукою не бачить того.
А чи помічали Ви, що робить зять? спитав священник.
Антоніна Михайлівна задумалася, потонула у спогади як у борщі: згадався минулий тиждень Петро милив посуд вночі, думаючи, що його ніхто не бачить; у неділю візочок катав, хоч видно обвалюється від утоми.
Робить можливо, озвалась невпевнено. Але не так, як треба…
А як треба? рівно спитав отець.
Відповісти було легше, ніж насправді у думках лише: більше, частіше, ближче. Слова тікали від неї.
Лише хочу, щоб їй стало легше, прошепотіла.
Оце й повторюйте собі, прошепотів отець. Тільки собі, а не йому.
Вона підняла на нього очі.
Як це?
Так: зараз ви воюєте не за доньку, а з її чоловіком. Бій виснажує всіх і вас, і їх.
Довго мовчала, пластикова ложка в руці згиналася, мов хотіла втекти. Потім спитала:
А далі що? Удавати, що все гаразд?
Ні, усміхнувся він. Просто робіть те, що помагає. Не на словах, а у справах. І не проти, а для.
Дорогою додому Антоніна згадувала ті часи, коли Ганнуся була дитиною, знову і знову бачила, як просто сідала поруч, коли та плакала. Чому згодом усе переплуталося?
Наступного дня прийшла до них без дзвінка, принесла горщик борщу. Дочка здивувалась, зять занервував.
Я ненадовго, мовила Антоніна. Просто трохи допоможу.
Посиділа з малечею, поки Ганнуся спала. Пішла, не промовивши ані слова про те, кому й як важко.
Минув тиждень. Прийшла знову. І ще через тиждень.
Вона ще бачила зятеві недоліки, але вперше зауважила інше: як Петро ніжно бере малого Владислава на руки, як боляче прикриває Ганнусю покривалом вечорами, коли, думає, на нього не дивляться.
Якось не витримала і на кухні спитала:
Тобі тепер важко, Петре?
Він здивувався так, наче це питання було заборонене років сто.
Так, прошепотів, а тінь на стіні потяглась до вікна. Дуже.
І все. Але з того часу серед них зникла крижана напруга, стало дихати легше.
Антоніна Михайлівна зрозуміла: усе чекала, що Петро зміниться, стане кимось іншим. А почати треба було з себе.
Вона перестала сперечатися з донькою про нього. Коли Ганнуся жалілась, більше не казала «я ж тобі казала» тільки слухала. Брала дітей погратися, щоб Ганнуся могла поспати. Іноді телефонувала Петрові, питала, як він. Це було складно простіше сердитися, ніж утихомирити в серці війну.
Але з часом у домі стало спокійніше. Не краще, не ідеально просто спокійніше, ніби хтось вимкнув шум за вікном.
Якось Ганнуся сказала:
Мамо, дякую, що ти зараз із нами, а не проти нас.
Антоніна Михайлівна довго носила ці слова, як грецьку тисячу гривень під подушкою: зігріваючи в печінці.
Врешті вона збагнула: справжнє примирення це не просити прощення, а першою опускати зброю. Вона все ще бажала, щоб зять був уважнішим це не зникло, але виросло інше, більш коштовне щоби в хаті панував спокій.
І кожного разу, як піднімалась стара образа, злість чи різке слово, питала себе:
Чи хочу я бути правою, чи хочу, щоб їм стало легше?
Відповідь завжди давала зрозуміти, що робити далі.
