Галина Михайлівна сидить на кухні й дивиться, як на плиті тихенько закипає молоко. Вона вже втретє забула його помішати, і щоразу схоплюється надто пізно: піна піднімається, молоко тікає, і вона сердито витирає плиту ганчіркою. У такі моменти їй особливо чітко відчувається: суть не в молоці.
З появою другого онука усе в родині ніби пішло шкереберть. Донька втомлюється, худне, говорить мало. Зять повертається пізно, їсть мовчки, іноді одразу йде в кімнату. Галина Михайлівна бачить це й думає: як же так, хіба можна залишати жінку саму?
Вона говорила. Спочатку обережно, потім різкіше. Спочатку доньці, потім зятю. А потім помітила дивне: після її слів у хаті ставало не легше, а ще тривожніше. Донька захищає чоловіка, зять стає похмурим, а вона сама йде додому з відчуттям, що знову зробила щось не так.
Того дня вона пішла до отця Володимира не за порадою, а бо більше вже не було куди подіти це відчуття.
Мабуть, я погана, каже вона, не дивлячись на нього. Все роблю не так.
Священик сидить за столом і щось пише. Відкладає ручку.
Чому ви так вирішили?
Галина Михайлівна знизує плечима.
Хотіла допомогти. А виходить, тільки нерви всім псуєш.
Він дивиться на неї уважно, але не суворо.
Ви не погана. Ви втомилися. І дуже хвилюєтеся.
Вона тяжко зітхає. Це схоже на правду.
Я дуже боюся за доньку, каже вона. Вона після пологів зовсім інша стала. А він… відмахується. Наче й не бачить цього.
А ви помічаєте, що він робить? питає отець.
Галина Михайлівна замислюється. Пригадує, як на минулому тижні він мив посуд пізно ввечері, коли всі вже спали. Як у неділю вивів малюка на вулицю, хоча по ньому було видно ледве стоїть на ногах.
Робить… напевно, невпевнено каже вона. Але не так, як потрібно.
А як потрібно? спокійно питає священик.
Галина Михайлівна хоче відповісти, але раптом розуміє, що точно й не знає. В голові лише: більше, частіше, уважніше. Але що саме сказати важко.
Просто хочу, щоб їй було трішки легше, каже вона.
Оце й кажіть, тихо відповідає отець. Тільки не йому, а собі.
Вона дивиться на нього здивовано.
В якому сенсі?
У тому, що зараз ви не за доньку боретеся, а з її чоловіком. Боротися значить постійно бути напруженою. Від цього втомлюються усі. І ви, і вони.
Галина Михайлівна довго мовчить. Потім питає:
І що ж мені зробити? Прикидатися, що все чудово?
Ні, каже він. Просто робіть те, що допомагає. Не словами, а вчинками. Не проти когось, а для когось.
Дорогою додому вона думає про це. Згадує, як колись, коли донька була малою, не читала їй нотацій, а просто сідала поруч, коли та плакала. Чому тепер все інакше?
Наступного дня вона заходить до них без попередження. Принесла борщ. Донька здивована, зять ніяковіє.
Я ненадовго, каже Галина Михайлівна. Просто захотіла допомогти.
Посиділа з дітьми, поки донька спала. Тихо пішла, не вимовивши ані слова про те, як їм важко і як треба жити.
За тиждень прийшла знову. І ще за тиждень ще раз.
Вона все ще бачить, що зять не ідеальний. Але почала помічати й інше: як він обережно бере меншу на руки, як ввечері накидає доньці ковдру, думаючи, що ніхто не бачить.
Якось не витримала й сказала йому на кухні:
Тобі зараз важко?
Він здивувався, ніби цього питання не ставили ніколи.
Важко, після паузи каже він. Дуже.
І більше нічого. Але після того щось гостре, що стояло між ними, щезло.
Галина Михайлівна зрозуміла: вона чекала від нього одного щоб він став іншим. А мала починати з себе.
Вона перестала обговорювати його з донькою. Коли донька жалілася, більше не казала: я ж попереджала. Просто слухала. Іноді брала дітей, щоб донька відпочила. Іноді телефонувала зятю і питала, як справи. Це було непросто. Набагато легше сердитися.
Але поступово в домі ставало спокійніше. Не ідеальніше, не краще спокійніше. Без вічного напруження.
Одного разу донька сказала:
Мамо, дякую, що ти зараз з нами, а не проти нас.
Галина Михайлівна довго думала над цими словами.
Вона зрозуміла просту річ: примирення це не коли хтось визнає провину. Це коли хтось перший перестає воювати.
Вона досі хотіла, щоб зять був уважнішим. Це бажання не зникло.
Але поруч із ним з’явилося інше, вагоміше: щоб у сімї було спокійно.
І щоразу, коли в ній прокидалося старе образа, роздратування, бажання сказати щось суворе, питала себе:
Хочу я бути правою, чи хочу, щоб їм було легше?
І відповідь майже завжди підказувала, як треба вчинити далі.
