Щоденник.
Кожна жінка мріє зустріти гідного чоловіка, створити міцну родину, народити дітей та знайти щастя. Та, як кажуть у нас, не всім судилося жити у казці. І чим сильніше кохаєш — тим гірше буває вдаритися об землю.
Олена була впевнена, що знайшла свою долю. Ще в школі вона познайомилася з Ігорем — високим, харизматичним хлопцем з усмішкою, що запам’ятовується. Він одразу запалив їй серце. Дружба, вечірні прогулянки, ніжні слова… Через кілька років вони стали парою.
Її мати, Наталія Миколаївна, відразу відчувала до Ігоря неприязнь. Бачила в ньому лінь, безвідповідальність. Та Олена була засліплена коханням — для неї він був ідеалом. Вона вступила до університету з високими балами, а Ігор ледве пройшов до технікуму. Навчання давалося йому важко, і незабаром він і зовсім кинув навчання.
— Мамо, ти просто не розумієш! У нас справжнє кохання! — повторювала Олена, не слухаючи жодного зауваження.
Коли Ігор влаштувався продавцем у магазин електроніки, вважав це великим успіхом. Грошей ледве вистачало на піво та снеки, але його це влаштовувало. Наталію Миколаївну — ні. Вона намагалася відкрити очі доньці, але даремно.
Зіграли скромне весілля. Жили в кімнаті у знайомих Ігора, у старій київській комуналці, де стіни тонкі, а сусіди завжди знають про твоє життя. Але Олену це не лякало — головне, бути поруч із коханим. Ігор працював через п’ять днів на шостий, а на всі прохання про допомогу лише розводив руками. Олена все частіше позичала гроші у матері. Наталія Миколаївна не відмовляла: допомагала, чим могла — продуктами, одягом, навіть заощадженнями.
Кожна зустріч із зятем викликала в неї гнів. Він був для неї чужим, недоречним, слабким. Чоловіком його вона не вважала.
Коли стало зовсім важко, Олена попросила пожити у матері пару місяців. Хотіли назбирати на оренду житла. Наталія Миколаївна неохоче погодилася, але скоро пошкодувала: Ігор цілими днями лежав на дивані, а вся робота лягла на плечі доньки. Вона намагалася вчитися, підробляти — виснажена, але все ж захищала чоловіка.
— Він просто перевтомився… — виправдовувала вона.
Через три місяці Ігор не витримав тиску і переконав Олену повернутися в комуналку. Там хоча б без нотацій. Мати з полегшенням зітхнула, боячись лише одного — аби донька не завагітніла.
Та доля, на лихо, зіграла з ними злий жарт. Ігор втратив роботу. А Олена, навпаки, отримала підвищення, почала добре заробляти. І незабаром стало ясно — вона чекає дитину.
Наталія Миколаївна зраділа, дізнавшись, що стане бабусею. Та радість швидко згасла — зятя вона так і не прийняла. І коли Олена, стомлена від комуналки, знову попросила пожити у неї, мати поставила умову:
— Тільки ти й дитина. Ігор нехай не приходить. Навіть на поріг.
— Мамо, він — батько моєї дитини! — спалахувала Олена.
— А ти про це думала, коли за нього виходила? — холодно відрізала мати. — Нехай спочатку сам стане чоловіком.
Олена розривалася. З одного боку — втома, немовля, відсутність затишку. З іншого — гордість і образа. Вона повернулася до чоловіка в ту сама тісну кімнатку, сподіваючись, що мати передумає. Але Наталія Миколаївна залишилася непохитною.
Для неї Ігор був чужим, не тим, кого вона бажала бачити поруч із донькою й онукою. Але що вдієш? Діти обирають серцем, а не розумом. Материнське серце боліло, але рішення вона не змінила.
Час покаже, хто був правий. А поки що дві жінки — мати й донька — вчаться кохати одна одну на відстані, приймаючи вибір, який може не збігатися з мріями.
А ви як гадаєте: чи правильно вчинила Наталія Миколаївна? Чи все ж варто було прийняти зятя заради доньки й онуки?
Сьогодні я зрозумів: іноді найважче — це не вибір між добром і злом, а між любов’ю й принципами.
