Теща нарікала, що онук її ігнорує. А де ж вона була, коли йому потрібна була родина?
Віталій і Світлана одружилися ледь не підлітками — їм ледь виповнилося по дев’ятнадцять. Обоє щойно вступили до Київського національного університету, коли між ними спалахнула перша, щира і наївна любов. А через рік зіграли скромне весілля — Світлана вже чекала дитину. Здавалося, все йде як у казці: молодість, кохання, малюк… Але життя, як виявилося, було не таким вже й казковим.
Після пологів Світлана раптово відмовилася годувати сина. Спочатку казала, що втомилася, потім скаржилася на депресію. А через тиждень зібрала речі, залишила на столі записку і пішла. Назавжди.
Віталій був у шоці. Він не розумів, як так — ще в пологовому вона сміялася, обіцяла бути найкращою матір’ю, а тепер… порожній ліжечко, дитячий плач і повна самотність.
Пізніше, з уривків чуток і оповідей знайомих, він дізнався, що вона поїхала з матір’ю, Галею Іванівною, до Німеччини. Мовляв, Світлані треба відновитися, жити для себе, а дитину нехай «розбирається» батько — раз уже так «радіє» батьківству.
Виявилося, саме теща тиснула на доньку: «Ти ще молода, не занапасти себе, будеш все життя сидіти в пелюшках — згаснеш!» Та послухалася. А Віталій залишився сам на сам з немовлям, якого любив, але не знав, як виховувати.
На щастя, поруч жила найдобріша жінка — сусідка зі сходової клітки, Наталія Семенівна. Вона й стала йому опорою. Поки Віталій працював у майстерні по нічних змінах, Наталія наглядала за хлопчиком. Саме вона замінила йому матір. Колихала, співала колискові, вчила говорити, водила на святкові вистави.
Маленький Тарасик довго питав у тата: «Чому у всіх є мама, а в мене немає?» А Віталій не знав, що відповісти, і щоразу його серце розривалося від болю. Він дав собі слово: жодної жінки в цьому домі більше не буде. Ввесь час — лише синові. Лише його посмішці.
Роки йшли. Тарасик виріс. Отримав диплом юриста, як колись мріяли його батьки. Тепер працює разом із батьком у їхньому сімейному адвокатському бюро. Розумний, порядний, цілеспрямований. І між ними, батьком і сином, була справжня чоловіча дружба та взаєморозуміння.
І ось одного разу — дзвінок у двері. На порозі стоїть літня жінка в дорогому пальті, з торбинкою в руці й зверхньою посмішкою.
— Привіт, Тарасику. Ну що, впізнав бабусю?
Хлопець мовчаливо дивився на неї. Обличчя незнайоме. Чуже. Ні спогадів, ні теплого почуття — нічого.
— Вибачте, ви хто?
— Як це — хто? Я твоя бабуся. Мама твоєї рідної матері! Хіба не розповідали?
— Не розповідали. Бо не було про що.
— Ти що, так із старшими розмовляєш? Виріс — тепер про бабусю дбати мусиш! Мені зараз дуже важко. Пенсія мізерна, тиск скаче. А ти от — на ногах, з дипломом, зобов’язаний допомагати. Адже рідня ж.
— А де ви були ці двадцять п’ять років?
— Молодість — вона така… треба було жити для себе. Не до вас було. Я думала, потім, колись…
— От і йдіть «потім». Ви для мене — ніхто. Ідіть і забудьте, як сюди дістатися.
Жінка знизала плечима, пробурмотіла щось про «невдячних» і пішла. А за кілька днів історія опинилася в соцмережах — Віталій поділився нею, не називаючи імен, але бажаючи почути думку інших. Коментарі розділилися.
Одні писали: «Та вона просто шукає, хто старості забезпечить! Де ж вона була, коли дитині потрібно було хоч слово?» Інші — м’якше: «Може, покаялася, прийшла з надією, а його серце вже замкнене…» Але більшість сходилися в одному: справжня любов — це не слова, а вчинки. І якщо ти колись обрав піти — не чекай, що тебе чекатимуть вічно.
А Віталій лише сказав:
— У цьому домі виховували чоловіка. Не за кров’ю, а за суттю. І якщо в його житті не було бабусі — значить, так було краще. Пішли колись тихо — от і не повертайтеся голосно.
