Той спекотного липневого дня Олена Миколаївна зранку мила вікна, била подушки й нагадувала доньці, що вже час навідатися в село — час збирати часник. Марічка намагалася відмазатися: то робота, то справи, то діти, але мати була наполегливою, як завжди.
— Незабаром літо скінчиться, а ви все в місті киснете! — обурено кинула вона по телефону. — Ягоди відійдуть, картопля позеленіє, а ви все вдома в телефонах сидите!
На тому й домовилися: приїдуть у вихідні, допоможуть на городі, а потім, звичайно, посидять вечором, відпочинуть.
Максим не горів бажанням їхати. Після минулого візиту в нього залишився неприємний осадок. Тоді він просто попросив трохи ковбаси до плова — а теща, без жартів, не дала. Настільки різко, що він ледь не поперхнувся від несподіванки.
У суботу вони виїхали зранку. Попрацювали швидко й акуратно: часник вирвали, перебрали, склали. Здавалося б, тепер — відпочинок, вечеря, душевна розмова. Максим помився, зайшов на кухню. Марічка з матір’ю накривали на стіл. Аромат плова запаморочував голову. Аби не чекати, чоловік відкрив холодильник, взяв паличку ковбаси, хотів зробити собі бутерброд — і тут…
— Не смій! — як постріл, лувнув голос Олени Миколаївни.
Ковбаса миттєво повернулася назад у холодильник. Максим завмер, наче його приковали. Він нічого не розумів.
— Що це за вистава, мам? — здивовано перепитала Марічка.
— Ковбаса — тільки зранку, з хлібом! А зараз — плов. І не псуй собі апетит! — різко відрізала теща.
Максим сів за стіл, спробував плов, але м’яса там не було. Попросив хоча б пару шматочків ковбаси. Але знову — відмова.
— Та що ви до неї чіпляєтеся? — обурювалася Олена Миколаївна. — Ви ж уже половину палички з’їли! Знаєте, скільки вона коштує? Я її купила на тиждень!
Максим відсунув тарілку. Апетит зник остаточно. Він підвівся, вийшов на вулицю. Марічка пішла за ним пізніше. Чоловік лежав на дивані, дивлячись у стелю.
— Поїдемо додому. Я не можу тут перебувати. Тут за кожним рухом — пильний погляд, наче я щось краду. Не дай боже масла на хліб намазати — боюсь, вирве з рук.
— Тут навіть магазину немає, — провинито сказала Марічка. — Тільки автолавка раз на тиждень.
— Треба було продукти везе— Треба було продукти везти, а не вишні та абрикоси! — хмикнув Максим.
