Оленка розмішувала молоко в дитячій каші, а маленький Ярик намагався з кубиків збудувати «найвищу у світі вежу». За столом покхликала свекруха Ганна Іванівна — сіроока, гостроязична, у халаті з вишитими півниками.
— Дивись но, брови у нього знову ніби нащипані, — буркнула вона, розглядаючи онука. — Ані нашої риси! Хоча б вушка татові дістались.
— Мамо, та подивись на мене, я ж теж не копія Віктора, — усміхнулася Олена, відставляючи мисочку. — Гени — штука непередбачувана.
— Непередбачувана чи ні, а дивна, — махнула рукою свекруха і пішла на кухню за чайником.
Олена глибоко вдихнула: «Терпимо. До суботи лишилось чотири дні». У суботу в Ганни Іванівни ювілей — шістдесят. Олена придумала свято-примирення: ресторан «Золотий млин», бандура, торт із фонтаном і — головне! — путівка в курорт «Карпатські зорі» на три тижні. «Відпочине — і перестане прискіпуватись», — мріяла невістка.
Ввечері Олена перевіряла список витрат, коли Віктор заглянув у кабінет:
— Я замовив мамі альбом із старими світлинами, до суботи надрукують.
— Чудово! Тільки мовчи, нехай з радості заплаче.
— Слухай, не беріть її слова до серця, — попросив він. — Вона добра, просто язик, як лезо.
— Я знаю. Але якщо ще раз про «не схожий» — вибухну.
Віктор поцілував Олену у маківку і пішов перевіряти уроки сина.
У четвер зранку прийшов кур’єр. Дівчина у жовтій куртці вручила Олені коробку без напису.
— Вам. Підпишіться тут.
Олена взяла посилку і поклала у вітальні до інших подарунків: шовкову хустку, гречаний мед, конверт із путівкою. Заховала до п’ятниці — сюрприз мав бути ідеальним.
У суботу в обід ресторан сяяв від сонця. У залі пахло вишнями і карамеллю. Ганна Іванівна увійшла, жартівливо тримаючи сина під руку:
— Оце розмах! Не дарма, виходить, сорок років працювала.
— Лише для вас, — посміхнулася Олена і кминула офіціанту, щоб ніс шампанське.
Гості розсілись, заграла бандура. Ліхтарики на стінах мерехтіли золотим, і Ганна Іванівна нарешті розсміялась. Олена ловила кожен її погляд: «Схоже, сподобалося…».
Опівночі винесли багаторівневий торт, іскри фонтану сичали, зал аплодував. Олена, тремтячими руками, оголосила:
— А тепер головний подарунок! — і подала Ганні Іванівні конверт. — Три тижні спокою, масажу та лісового повітря!
Свекруха ахнула:
— Та ви що, зовсім! Я ж не хвора.
— Відпочивають не лише хворі, — обізвався Віктор, обіймаючи матір.
Ярик раптом витягнув маленький сріблястий конверт із написом «GENETIX | особисто».
— Мамо, це теж подарунок? — подав він Олені.
— Не наш, — прошепотіла вона, побачивши логотип. — Поклади назад.
Але Ганна Іванівна швидко взяла конверт:
— О! Це якраз мій. Дякую, малий. — Вона розкрила, витягнула паперці і завмерла. Щоки налилися густим рум’янцем.
— Мамо, що там? — Віктор нахилився.
— Нічого… — хрипко видавила вона і зім’яла папірці.
Олені стало холодно: «Невже той тест на ДНК?»
Позаду впав піднос. Гості заспівали «Многая літа» — музика заглушила незручність, але не для Олени: погляд свекрухи палив її через стіл.
Вночі, коли син заснув, подружжя зустрілося у вітальні. Віктор тримав зім’ятий конверт.
— Мати пішла в сльозах. Ти знаєш, що це? — Він подав Олені листок. Згори товсто: «Зв’язок бабуся/онук — 0 % ймовірності кровної спорідненості».
— Це не я! — прошепотіла вона. — Вона сама замовила. Я хотіла свято, а вона… цю гидоОлена обійняла Віктора і тихо сказала: “Не важливо, які там цифри, ми — одна родина, і ніякі папери цього не змінять.”
