Тетяна Іванівна сиділа у своєму холодному хатинці, де пахло вологим деревом і недобрим чаєм, давно хтонебудь не навів порядок, проте все знайоме і рідне вона господиня, тільки сили вже витратила на переживання, не знає, з чого почати. Від образи стискає серце, сліз вже немає, а всю дорогу плакала. Стіни, здавалось, лікували, думала вона, і душа поправиться з часом.
У пальті й теплій шапці, з холодними руками і ногами, поклавши голову на стіл, Тетяна Іванівна згадала своє життя. Найдорожче, що у неї було донечка Оленка. Хворіла вона з самого народження, чоловік завжди грав: «Не жити дочка, що ніччю не спиш, ліками сипеш, кращого малюка народи!» А як? Тільки до терміну доносила, у сорок другому році народила, вже і не думала, нічого не виходило, двох на ранній вагітності втратила, вже й на жіке не надїлася.
Незабаром чоловік переїхав до сусіднього села, взяв нову дружину, на вулиці вона вже й сина народила, про хвору доньку не хотів і чути. А Оленка росла, стаючи міцнішою з кожним роком, красивішою. Мати й не помітила, як дівчина стала дорослою, а на плечах жінки зросла безліч турбот: вона працювала у колгоспі сумлінно, домашнє господарство однієї важко тягнути, донечка допомагала, та без чоловіка в селі важко. Мати з ними жила, пізніше й свекруха переїхала, коли одній уже не вистачало сил. До Тетяни Іванівни підходив вдівця, та вона його не прийняла сором перед донькою. Як можна чоловіка в хату привести, коли вже маєш дітей, а Оленка то і все, заради неї жити треба. І ще дві бабки з нею свекруха вже з ліжка не вставала, то попити просила, то на інший бік перевертала.
Оленка отримала освіту, зустріла хорошого чоловіка, по коханню вийшла заміж. Через два роки після шлюбу народилася Анюта. Оленка не хотіла сидіти вдома, гроші ж не зайвих, і іпотеку ще платили. Тож вона почала маму умоляти:
Мамусю, люба моя, переїхай до нас, буде веселіше і нам допоможеш, бабуся померла, тобі вже самотньо.
Ні, Оленко, у мене корова, кішка стара, город, як я залишу дім свій?
Продай вже цю корову, молока мало дає, кішку сусідка візьме, добра баба Нюра не відмовить, через тиждень чекаємо тебе!
Відмовитися від власної хати Тетяна Іванівна не могла хто й ще допоможе, як не мати. Корову й кішку сусідка взяла, син, зять і внуки живуть з нею, допомагати обіцяли, за хату присмотріти.
Так Тетяна Іванівна і переїхала в місто. Дочка з зятем працювали допізна, вона з онуком погуляла, покормила, ще й вечерю приготувала встигне. Анюта дуже на маму схожа, у душі бабусі небагато, дні і ночі були разом, і, на щастя, дівчина майже не боліла.
У чотири роки Оленка вирішила віддати малечку в дитячий садок дитині треба розвиватися, спілкуватися з ровесниками. Однак ставлення матері різко змінилося: зять постійно незадоволений, Оленка казала, що часто свариться з чоловіком через маму, бабуся онука обожнює, а непосидючий малюк росте, у садок йде зі сльозами, бабулю любить більше, ніж рідну мати.
Тетяна Іванівна ходила, ніби в мрії, не розуміла, що ж таке, та й не очікувала, що дочці доведеться таке сказати:
Ти, мамо, нам більше не потрібна, поїхай додому, Анюта в садок ходить, іпотеку ми сплатили, сама бачиш, у двокімнатній квартирі тісно, а тобі ж краще буде.
Здавалося, краще вже вмерти на місці, не думала, що так отримаєш. Зібрала трохи речей, встигла на автобус, думала тільки про те, щоб не розплакатися. Анюта позаду ходила, просила бабусю прогулятись. Зять завіз на автостанцію, мовчки висадив, навіть не попрощався. А зять, донька з кухні не вийшла, хоч і любить це точно знає материнське серце, швидше за все, плакала, не хотіла, щоб мати її бачила в сльозах.
Ось так і залишилася вона вдома. На вулиці почався дощ, від холодної погоди ще більше охололо. Тетяна Іванівна ніби у сні почула голос і лайку. У хату увійшла сусідка:
Ой, Тане, це ти? Я вже думала, що хтось твій дім обдурив. Привіт! Що ти в темряві сидиш, підйомайся, підемо до нас. Давайдавай, моя Надяко млинці смажить, посидимо, поговоримо, скількитижнів не бачились.
Сусідка майже тягнула Тетяну за руку, і все розповідала:
Мої внуки вже в школі навчаються, добре вчаться, не балуються, а твоя корова в цьому році теля нам подарувала, ми на завод відправили, сама подивишся, яка красуня, таку продати не варто, можеш собі взяти.
Діти з радістю привітали, як рідних, кішку притащили, розповідали, яка вона розумна й ласкава. Муся-киця замуркотіла, впізнала свою господарку.
Тепер захотілося плакати від радості, що не одна, слухати історії про село, про веселе життя великої дружної родини, всі сміялись, і головне ніхто не запитав, чому повернулася, не попередила заздалегідь.
Син сусідки після вечері сказав:
У нас будинок великий, ти, тітка Тане, поки живи у нас, навіть не думай відмовлятися, не випустимо. Я дах підлітаю, дрова привезу, печку поправлю, трубу прочищу. Ось так підстрою твою хату, тоді, якщо захочеш, переїдеш, а може, і у нас залишишся.
Худенька старенька сиділа, усміхаючись, стало їй тепло, душу гріла людська доброта.
Життя в Березівці
