Тетяна Іванівна сиділа у своїй холодній хаті, де пахло вільхою, давно хтось не прибирав, але все знайоме, тут я господиня, лише енергія витрачена на переживання, не знаю, з чого почати. Від образи стискає серце, сліз вже немає, весь шлях я плакала. Стіни рідного дому, я думала, лікуватимуть, душа відновиться часом. У пальто і теплій шапці, руки й ноги холодні. Положивши голову на стіл, Тетяна Іванівна згадала своє життя.
Найдорогоцінніше у мене дочка Зоря. Хворіла вона з самого народження, чоловік завжди бурчав: «Не жарт, донечко, чому ти ночами не спиш, ліками виливаєш, краще здорову дитину візьми!» А я? Я ледве до строку довела, у сорок другому році народила, вже не могла мріяти, двох дітей на ранньому терміні втратила, на жіноче щастя вже не сподівалась. Через деякий час чоловік переїхав до сусіднього села, одружився з новою, в його новій сімї народився син, про хвору доньку він і не хотів чути.
Зоря росла, з кожним роком ставала міцнішою, красивішою. Я, ніби не помічала, як дівчина перетворилась на жінку, а на плечах жінки важка ноша: працювала в колгоспі сумлінно, домашнє господарство однієї важко тягнути, донька допомагала, та без чоловіка в селі тяжко. Жила я з донькою, пізніше і теща переїхала, бо одній вже не вистачало сил. До мене підходив вдівка, проте я його не прийняла соромно перед донькою. Як можна приводити чоловіка у дім, коли ми вже маємо сімю? Я була вже заміжня, донька народила, от і все, заради Зорі треба жити. До того ж вже дві старі жінки зі мною теща вже з ліжка не піднімалася, важко з нею: то просила випити, то інший бік перевернути.
Зоря отримала освіту, познайомилась з хорошим хлопцем, одружилась за коханням. Через два роки після весілля у них народилася маленька Злата.
Зоря не хотіла сидіти вдома, гроші потрібні, і іпотеку ще виплачували. Вона просила мене:
Мамо, люба моя, переїжджай до нас, буде веселіше і нам допоможеш, бабусі вже немає, тобі самотньо.
Ні, Зоря, у мене корова, кішка стара, город, як я залишу хату свою?
Продай цю корову, молока мало дає, що жаліти її, кішку сусідка візьме, добра баба Надія не відмовить, через тиждень чекаємо тебе!
Не могла я відмовити своїй крові, хто ще допоможе? Корову і кішку взяла сусідка, син, зять і онуки живуть разом, допомагатимуть, за будинком подивляться. Так Тетяна Іванівна переїхала в місто. Дочка з зятем працювали допізна, я з онучкою гуляла, годувала, ще й вечерю приготувала.
Злата дуже схожа на маму, у неї душа добра, дні й ночі ми проводили разом, ні в кого хлопчинка не хворіла.
У чотири роки Зоря вирішила віддати малечу в дитячий садок, щоб розвивалась, спілкувалась з однолітками. Однак ставлення до матері різко змінилось: зять завжди незадоволений, Зоря скаржилась, що часто свариться з чоловіком через маму, бабуся балувала онуків, непосидючий дитина виростає, у садок з сльозами йде, бабусі любить більше ніж рідну матір.
Тетяна Іванівна ходила в шоку, не розуміла, що сталося, не очікувала, що дочці так скажуть:
Ти, мамо, нам більше не потрібна, поїхай додому, Злата ходить у садок, іпотеку виплатили, сама бачиш, в двокімнатній квартирі тісно, а тобі так краще.
Хотілося вмерти на місці, не думала, що так вийде, чи можна таке мамі казати. Схопила трохи речей, встигла на автобус, думала лише, щоб не розплакатися, Злата ззаду стояла, просила бабусю прогулятись. Зять отвіз на автовокзал, мовчки висадив, навіть не попрощався. А я, дівчина з кухні не вийшла, хоч люблю, це точно знає материнське серце, можливо, я плакала, не хотіла, щоб мати бачила мене в сльозах.
Так і залишилася я вдома. На вулиці почав дощ, від такої погоди ще холодніше. Тетяна Іванівна, ніби у сні, почула грубий голос і лайку. У дім зайшла сусідка.
Ой, Таню! Я вже думала, що хтось хоче твою хату обрати. Привіт! Чому в темряві сидиш? Вставай, ідемо до нас. Давай-давай, моя Надійка млинці пече, посидимо, поговоримо, скільки років вже не бачились.
Сусідка майже тягнула мене за руку, розказувала:
Мої внуки вже ходять до школи, добре вчаться, не балуються, а твоя корова цього року нам теля подарувала, ми на завод відвезли, сама подивишся, яка красуня, таку продавати не треба, можеш собі взяти.
Діти з радістю зустріли мене, кішка була принесена, розповідали, як вона розумна і лагідна. Кішка Мурка почала муркотіти, впізнала свою господиню.
Тепер хотілося плакати від радості, що не сама, слухала історії про село, про веселу життя великої дружньої родини, всі сміються, і головне ніхто не питав, чому я повернулась, не попереджала.
Син сусідки після вечері сказав:
У нас будинок великий, ти, тітко Таню, поки живи у нас, навіть не думай відмовлятись, не відпустимо. Я дах підліву, дрова привезу, печку відремонтую, трубу почищу. Ось так підбудую твій дім, тоді, якщо захочеш, переїдеш, а може навіть залишишся у нас.
Худенька старенька сиділа, посміхнулась, стало тепло, душу гріла людська доброта. Життя в Березовому.
