Тяжкий тягар спогадів
Смерть матері вдарила його, як ні від чого не сховатися. Він приїхав лише на третій день. Не тому, що не встиг, а тому, що не міг. Як відчинити двері дому, де її голос більше не лунає? Як вдихнути повітря, настоянне на ароматі її парфумів? Як глянути в очі сусідам і вимовити «добрий день», коли в горлі застрягло «пробач»?
Поїзд прийшов на світанку. Вокзал зустрів його запахом іржі, сирого асфальту та чогось важкого, немов туга. Він вийшов останнім, з потьмянілим рюкзаком за плечима й обличчям, ніби витесаним з каменя — таким воно було вже роки. У залі очікування на лавці спав якийсь бродяга, згорнувшись клубочком, ніби намагався сховатися від світу. Все навколо було болісно знайомим — і водночас чужим, як вицвіла фотографія, де обличчя рідні, але сам собі — незнайомець.
Будинок у селищі під Львовом стояв, як і раніше, але ніби постарів за одну ніч. Фасад облупився, ганок перекосився, перила покрылися рудою іржею, а фарба на дверях обсипалася, наче суха шкіра, яку давно забули доглядати. Сходи скрипіли під ногами, ніби шепотіли про минуле.
Сусідка Марія розчинила двері, ледь він постукав — ніби чекала біля замка. У старенькій хустці, у вицвілому халаті, з обличчям, змарнілим від часу, вона все ж пом’якшала, побачивши його. В її очах блиснула теплота, ніби перед нею стояв не дорослий чоловік з втомленими плечима, а той хлопчисько, що колись ганяв м’яча по запыленому подвір’ю.
— Нарешті ти тут, — промовила вона без докорів, але з легким докором у голосі. І тихіше додала: — Заходь. Тут усе, як було. Ніхто нічого не чіпав.
У хаті пахло травами й зів’ялими квітами. Крізь важкі штори пробивалися тонкі промені сонця, лягаючи на потертий підвіконник та стару в’язану серветку. Він увійшов у кімнату матері. Усе було на своїх місцях: плед на дивані, складений так само, як у його дитинстві; старі годиннику на стіні, чий дзвін колись лякав його вночі. На столі — записка: «Ключі від горища в комоді. Ти знаєш, де що». Він опустився на диван, не знімаючи куртки. Посидів, дивлячись у порожнечу. Оглянув потріскану стелю, запылений абажур, облуплену раму вікна. А потім ліг — просто в одязі — і провалився у сон. Сон накрив його, як тепла ковдра, захищаючи від болю, і вперше за роки він не опирався.
Вранці він знайш портфель. Той самий, з яким у далекому дитинстві йшов до першого класу. Шкіра потріскалася, замок зламався, кути стерлися до дірок, а ручка була незграбно підклеєна скотчем. Портфель пилився на верхній полиці шафи, прикритий поношеною тканиною, ніби мати берегла його як реліквію, не наважуючись викинути. Всередині — пожовклі зошити з дитячим почерком, листівка від батька (ще до того, як той зник з їхнього життя), і записка, написана вже тремтячою рукою: «Ти не винен. У тебе свій шлях. Пробач, що не завжди розуміла. Мама».
Він сидів на підлозі, притискуючи портфель до грудей, немов дитина. Спина упиралася в холодну стіну, ноги підібрані, поглед вп’ялився у рядки. Він гладив папір, ніби крізь нього міг доторкнутися до її руки, відчути її тепло. Очі пекли, але сльози не йшли. Він просто сидів, слухаючи, як за вікном каркає ворона й як цокають старі годинники. І думав: скільки ж років потрібно, щоб прийняти просте «ти не винен»? І ще більше — щоб повірити в це без заперечень, без доказів, просто тому, що так сказала вона.
Він залишився на тиждень. Перебирав папери, виносил неподріб, лишав фотографії. Поправив хитаючуся полицю, витер пил з комода, вимив вікна, впускаючи у дім світло. Ходив до місцевого магазину — не лише за хлібом, а й щоб вдихнути повітря селища, почути його звуки. Пив чай на кухні біля того самого вікна, де кВін зрозумів, що дім — це не стіни, а те, що залишається в серці, коли ти йдеш.
