Тієї ночі я вигнав свого сина та невістку з дому та забрав у них ключі. Настав момент, коли я усвідомив досить.
Минув тиждень, а я досі не можу повірити в те, що зробив. Вигнав власного сина та його дружину зі свого дому. І знаєте що? Я не відчуваю ні грама провини. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене прийняти таке рішення.
Все почалося півроку тому. Я повернувся з роботи, як завжди. Втомлений, мріяв лише про чашку чаю та тишу. А що ж я побачив? На кухні сидять мій син, Андрій, та його дружина, Оксана. Вона нарізає сир, а він сидить за столом, читає газету, ніби все гаразд, та й каже з усмішкою:
Привіт, тату! Ми вирішили завітати до тебе!
На перший погляд нічого страшного. Я завжди радію, коли Андрій приходить. Але потім я зрозумів: це був не візит. Це було переселення. Без попередження, без прохання. Вони увійшли в мій дім і влаштувалися.
Виявилося, що їх виселили з квартири, яку вони орендували не платили за неї півроку. Я вже їм казав: не живіть понад свої можливості! Знайдіть щось скромніше, оберігайте кошти. Але ні. Їм потрібен був центр Києва, нова квартира, балкон з видом. І коли все розсипалося, вони побігли до батька.
Тату, ми лише на тиждень. Клянусь, я вже шукаю житло, запевняв Андрій.
Я, як дурень, повірив. Подумав: ну, тиждень це ще не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знав, до чого це призведе
Минув тиждень. Потім інший. Потім три місяці. Ніхто не шукав житла. Натомість вони влаштувалися так, ніби це їхній власний дім. Не питали, не допомагали, не брали участі. А Оксана Боже, як я про неї помилився.
Вона не готувала, не прибирала. Дні проводила з подругами, а коли була вдома, лежала на дивані з телефоном. Я повертався з роботи, готував вечерю, мив посуд, а вона ніби гость у готелі. Навіть власної чашки не вимила.
Одного разу я обережно запропонував: може, візьметесь за додаткову роботу? Це полегшило б справи. А у відповідь почув:
Ми знаємо, що робимо. Дякуємо за турботу.
Я їх утримував, платив за воду, світло, газ. Вони не давали й копійки. А ще влаштовували сварки, якщо щось було не так, як вони хотіли. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
А потім, тиждень тому. Пізня ніч. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У вітальні реве телевізор, Андрій і Оксана сміються, голосно розмовляють. А мені в шість ранку на роботу. Я вийшов і сказав:
Ви ляжете спати чи ні? Мені рано вставати!
Тату, не починай, відповів Андрій.
Пане Іване, не влаштовуйте драми, додала Оксана, навіть не подивившись на мене.
Це була остання крапля.
Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
Що?
Ви чудово почули. Виходьте. Або я сам допоможу вам зібратися.
Коли я повернувся, щоб піти, Оксана глузливо засміялася. Це була її помилка. Я взяв три великі мішки і почав складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
Або виходите зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини валізи стояли у коридорі. Я забрав у них ключі. Жодної сльози, жодного каяття. Лише злість і докори. Але мені було все одно. Я замкнув двері. Повернув ключ. І сів. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони поділися? Не знаю. У Оксани є батьки, подруги, завжди знайдеться диван, де переночувати. Знаю, що вони не опинилися на вулиці.
Я не шкодую. Зробив те, що мав зробити. Бо це мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю нікому топтати його брудними ногами. Навіть власному синові.
Іноді сказати «ні» це найвища форма любові. Бо лише той, хто поважає себе, справді може поважати інших.
