Тієї ночі я вигнала свого сина та невістку з дому й забрала у них ключі. Настав момент, коли я усвідомила годі.
Минув тиждень, а я досі не можу повірити в те, що зробила. Вигнала власну дитину та його дружину зі свого дому. І знаєте що? Ніскільки не шкодую. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла лише про чашку чаю та тишу. А що ж я бачу? На кухні сидять мій син, Дмитро, та його дружина, Маряна. Вона нарізує сир, а він, розвалившись за столом, читає газету, ніби так і треба, та й каже з усмішкою:
Привіт, мамо! Вирішили до тебе завітати!
На перший погляд нічого страшного. Я завжди рада, коли Дмитро приходить. Але потім зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мій дім і влаштувалися тут.
Виявилося, їх виселили з орендованої квартири вони не платили за оренду півроку. А я ж їх попереджала: не живіть вище своїх можливостей! Знайдіть що-дешевше, оберігайте кошти. Та ні! Їм треба було саме в центрі Києва, відремонтовану квартиру з балконом та видом. А коли все розвалилося, вони просто прибігли до мами.
Мам, ми лише на тиждень. Клянусь, я вже шукаю житло, запевняв Дмитро.
Я, як дурна, повірила. Ну, тиждень не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, до чого це призведе
Минув тиждень. Потім інший. Потім три місяці. Ніхто нічого не шукав. Натомість вони влаштувалися тут, ніби це їхній власний дім. Не питали, не допомагали, не поважали меж. А Маряна Господи, як я помилилася на її рахунок.
Вона не готувала, не перебирала. Дні проводила з подругами, а коли сиділа вдома, то лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, готувала вечерю, мила посуд, а вона немов гость у готелі. Навіть власної чашки не вимила.
Якось я обережно запропонувала: може, варто знайти додаткову роботу? Це полегшило б ситуацію. А у відповідь одразу почула:
Ми самі знаємо, що робимо. Дякуємо за турботу.
Я їх утримувала, платила за комуналку. Вони ж не давали й копійки. А ще й лаялися, якщо щось було не так, як їм хотілося. Кожен мій вигук перетворювався на скандал.
А потім, тиждень тому. Пізня ніч. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У вітальні реве телевізор, Дмитро з Маряною голосно сміються, базікають. А мені о шостій на роботу. Вийшла й кажу:
Ви спати будете чи ні? Мені рано вставати!
Мам, ну не починай, відповів Дмитро.
Пані Олено, не розводите драми, додала Маряна, навіть не подивившись на мене.
Це була остання крапля.
Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
Що?
Ви чудово почули. Виходьте. Або я сама допоможу вам складати манатки.
Коли я повернулася, щоб піти, Маряна глузливо хихикнула. Це була її помилка. Я взяла три великі мішки й почала туди складати їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
Або виходите зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у передпокої. Я забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість та докори. Але мені було все одно. Я зачинила двері. Замкнула. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони поділися? Не знаю. У Маряни є батьки, подруги, завжди знайдеться диван, де можна переночувати. Вони не опинилися на вулиці.
Я не шкодую. Зробила те, що мала зробити. Бо це мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю нікому топтати її брудними чобітьми. Навіть власному синові.
Іноді сказати «ні» найвища форма любові. Бо лише той, хто поважає себе, справді може поважати інших.
