Тієї ночі я випроводила сина з його дружиною за двері та забрала в них ключі: настав момент, коли я зрозуміла годі.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Вигнала з власного дому свого рідного сина та його дружину. І знаєте що? Не відчуваю провини. Ані трохи. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене піти на такий крок.
Все почалося півроку тому. Як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мрію про чашку чаю та тишу. А що бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Маряна. Вона ріже ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби так і треба, посміхається:
Привіт, мамо! Вирішили заскочити!
Здавалося б, нічого страшного. Завжди радію, коли Тарас заходить у гості. Але потім я здогадалася: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою оселю й залишились.
Виявилося, їх виселили з орендованого житла шість місяців не платили. Адже я їм казала: не беріть те, чого не можете собі дозволити! Міряйте по кишені. Але ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося бігом до мами.
Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру, запевняв син.
Я, як дурна, повірила. Думаю: ну добре, тиждень не покарання. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, у що це переросте
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру ніхто навіть не дивився. А осіли тут на всі сто. Жили, як у себе: ні в кого не питали, нічим не допомагали, ні про що не дбали. А Маряна Господи, як я про неї помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями бродила по подругах, а якщо залишалася вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталася з роботи, готувала вечерю, мила посуд, а вона ніби на відпочинку в санаторії. Навіть своєї чашки не помила.
Одного разу обережно запропонувала: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І тут же отримала відповідь:
Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, опалення. Вони не дали й гривні. А ще вміли влаштовувати скандали, якщо щось їм не подобалося. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Маряна сміються, щось обговорюють. А в мене зранку на роботу. Вийшла до них:
Хлопці, скоро лягатимете? Мені завтра рано вставати!
Мамо, ну не треба драми, сказав Тарас.
Пані Олено, не треба нервів, додала Маряна, навіть не обертаючись.
Я відчула, як щось всередині мене обірвалося.
Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
Що?
Чули. Виходьте.
Або я сама почну складати ваші речі в мішки.
Коли розвернулася йти до своєї кімнати, Маряна щось буркнула. Це було занадто. Мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але вже було пізно.
Або виходите зараз, або викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у передпокої. Забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мені вже було все одно. Закрила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Маряни є батьки, купа подруг, завжди знайдеться якийсь диван. Впевнена, вони не пропали.
Не шкодую. Вчинила правильно. Бо це мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю нікому його топтати брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
