Тієї ночі я виставила свого сина та невістку з дому та забрала у них ключі. Настав момент, коли я усвідомила годі.
Минув тиждень, а я досі не можу повірити в те, що зробила. Вигнала власну дитину та його дружину зі свого помешкання. І знаєте що? Жодного каяття. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене піти на такий крок.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи втомлена, мріючи про чашку чаю та хвилину тиші. І що ж бачу? На кухні сидять мій син Тарас та його дружина Олеся. Вона нарізає сир, він сидить за столом, читає газету, ніби так і треба, і з усмішкою каже:
Привіт, мам! Ми вирішили зайти до тебе у гості!
На перший погляд нічого страшного. Я завжди радію, коли Тарас заходить. Але потім зрозуміла: це були не гості. Це було переселення. Без попередження, без прохання. Ввійшли в мій дім і влаштувалися.
Виявилося, що їх виселили з квартири, яку орендували не платили за неї півроку. Я їх попереджала: не живіть вище своїх можливостей! Знайдіть щось скромніше. Але ні. Їм подавай центр Києва, квартиру з ремонтом, балкон з видом. А коли все полетіло в тартарари, бігли до мами.
Мам, ми лише на тиждень. Клянусь, я вже шукаю житло, запевняв Тарас.
Я, як дурна, повірила. Ну, тиждень не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, до чого це призведе…
Минув тиждень. Потім другий. Потім три місяці. Ніхто нічого не шукав. Замість цього вони влаштувалися так, ніби це їхній дім. Не питали, не допомагали, нічого не робили. А Олеся… Боже, як же я в ній помилилася.
Не готувала, не прибирала. Дні проводила з подругами, а коли сиділа вдома лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, готувала вечерю, мила посуд, а вона ніби готельний постоялець. Навіть свій власний кухоль не вимила.
Одного разу я обережно запропонувала: може, візьметеся за додаткову роботу? Це полегшило б справи. Але відповідь була миттєва:
Ми самі знаємо, що робимо. Дякуємо за турботу.
Я їх утримувала, платила за воду, світло, газ. Вони ж не давали й копійки. А ще й скандалили, якщо щось було не так, як їм заманеться. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізня ніч. Я лежу в ліжку, не можу заснути. А в кімнаті телевізор реве, Тарас і Олеся сміються, базікають на всю хату. А мені в шість ранку на роботу. Вийшла і кажу:
Ви ляжете спати, чи як? Мені рано вставати!
Мам, не починай, буркнув Тарас.
Пані Ганно, не влаштовуйте драми, додала Олеся, навіть не подивившись на мене.
Це була остання крапля.
Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
Що?
Ви чудово почули. Виходьте. Або я сама вам допоможу.
Коли я повернулася, щоб піти, Олеся зі смішком похитала головою. Це була її помилка. Я взяла три великі пакети й почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
Або йдете зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини валізи стояли у передпокої. Я забрала ключі. Жодної сльози, жодного каяття. Лише злість і докори. Але мені було все одно. Я зачинила двері. Повернула ключ. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони поділися? Не знаю. У Олесі є батьки, подруги завжди знайдеться диван, на який можна впасти. Знаю, що без даху над головою не залишилися.
Я не шкодую. Зробила те, що мало бути зроблено. Бо це мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю нікому ходити по ній брудними черевиками. Навіть власному синові.
Іноді сказати «ні» найбільший доказ любові. Бо лише той, хто поважає себе, справді може поважати інших.
