Тієї ночі я випроводила сина та його дружину за двері й забрала їхні ключі: настав момент, коли я усвідомила

Тієї ночі я випроводила сина та його дружину за двері й забрала в них ключі: настав момент, коли я зрозуміла годі.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Вигнала з власного дому свого рідного сина та його дружину. І знаєте що? Ніскільки не жалкую. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Як завжди, повертаюся з роботи. Втомлена, мрію про чашку чаю й тишу. А що бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Маряна. Вона нарізає ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
Привіт, мамо! Вирішили завітати!
Здавалося б нічого страшного. Завжди радію, коли Тарас приходить у гості. Але потім зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без застереження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою квартиру й залишились.
Виявилося, їх виселили з орендованого житла шість місяців не платили. А я ж казала: беріть те, що можете собі дозволити! Міряйте за доходами. Але ні. Їм потрібен центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося бігом до мами.
Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру, запевняв син.
Я, наївна, повірила. Ну добре, тиждень не покарання. Ми ж родина. Треба допомагати. Якби я знала, до чого це призведе
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру навіть не дивилися. А ось влаштувалися чудово. Жили, як у себе: ні в кого не питали, ні до чого не докладали рук. А Маряна Господи, як я про неї помилилась.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями блукала по подругах, а якщо залишалася вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталася з роботи, готувала вечерю, мила посуд, а вона ніби на відпочинку в санаторії. Навіть чашки за собою не вимила.
Якось тихо запропонувала: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І відразу почула у відповідь:
Ми самі знаємо, як жити. Дякую за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, опалення. Вони не дали жодної гривні. А ще вміли влаштовувати скандали, якщо щось їм не подобалось. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу в ліжку, не можу заснути. У кімнаті реве телевізор, Тарас і Маряна сміються, щось обговорюють. А мені зранку на роботу. Вийшла до них:
Хлопці, ви скоро спати? Мені завтра рано вставати!
Мамо, ну не треба драми, сказав Тарас.
Пані Оленко, не треба нервів, додала Маряна, навіть не обернувшись.
Я відчула, як щось всередині мене обірвалося.
Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
Що?
Чули. Виходьте.
Або я сама почну викидати ваші речі.
Коли повернулася до своєї кімнати, Маряна щось буркнула. Це було занадто. Мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але вже було пізно.
Або виходите зараз, або викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мені вже було байдуже. Закрила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Маряни є батьки, купа подруг, завжди знайдеться якийсь диван. Впевнена, вони не пропали.
Не жалкую. Вчинила правильно. Бо це мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю нікому його псувати брудними черевиками. Навіть якщо це мій син.