Тієї ночі я випровадила сина та його дружину за двері і забрала в них ключі настав момент, коли я зрозуміла: годі.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Вигнала з власного дому рідного сина й його дружину. І знаєте що? Не відчуваю провини. Ані трохи. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося пів року тому. Як зазвичай, повернулася з роботи. Втомлена, мрію про чашку чаю і тишу. А що ж бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Олеся. Вона ріже ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого й не сталося, посміхається:
«Привіт, мамо! Вирішили заскочити!»
Здавалося б нічого страшного. Завжди радію, коли Тарас заходить у гості. Але потім зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою хату й залишились.
Виявилося, їх вигнали з орендованої квартири півроку не платили за оренду. Я ж казала їм: не беріть того, що не можете собі дозволити! Вимірюйте свої бажання за можливостями. Але ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося бігти до мами.
«Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру», запевняв син.
Я, наївна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень не покарання. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби ж я знала, у що це переросте
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру не шукав ніхто. А ось влаштувались вони на славу. Жили, як удома: нікого не питали, ні до чого не доторкались, нічим не цікавились. А Олеся Господи, як я про неї помилилась.
Вона не готувала, не прибирала. Весь день блукала по подружках, а якщо залишалась вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталась з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона ніби на відпочинку в санаторії. Навіть своєї чашки не вимила б.
Одного разу тилінько запропонувала: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І одразу ж почула у відповідь:
«Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.»
Я їх годувала, платила за воду, світло, опалення. Вони не дали навіть гривні. А ще вміли влаштовувати скандали, якщо щось їм не подобалося. Кожне моє слово перетворювалось на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Олеся сміються, щось обговорюють. А в мене зранку на роботу. Вийшов
