Тієї ночі я виставила сина та його дружину за двері й забрала у них ключі: настав момент, коли я зрозуміла — годі.
Минув тиждень, а я досі не можу заспокоїтися. Я випхала за поріг власного сина й його жінку. І знаєте що? Я не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Я, як зазвичай, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та спокій. І що ж я бачу? На кухні — мій син Богдан та його дружина Оля. Вона нарізує ковбасу, він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
— Привіт, мам! Ми вирішили зайти до тебе!
На перший погляд — нічого страшного. Я завжди рада, коли Богдан навідується. Але потім я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто ввалилися до моєї хати й залишилися.
Виявилося, їх виселили з орендованої квартири — півроку не платили за житло. Я ж їх попереджала: не беріть понад можливості! Знайдіть щось простіше, живеть скромніше. Але ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все посипалося — швиденько до мами.
— Мам, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукаю квартиру, — запевняв син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень — не вирок. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, чим це обернеться…
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати квартиру ніхто й не збирався. Зате вони швидко облаштувалися. Жили, як у себе: не питали, не радилися, не допомагали. А Оля… Боже, як же я в ній помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувалася з подругами, а якщо залишалася вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — ніби відпочиваюча на курорті. Навіть за собою чашки не помила.
Одного разу я обережно зауважила: може, варто знайти підробіток? Вам же легше буде. І одразу отримала у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони жодної копійки не дали. При цьому ще й вдавалися до скандалів, якщо щось йшло не так, як їм хотілося. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Богдан і Оля сміються, щось обговорюють. А в мене зранку — на роботу. Я вийшла до них:
— Люди, ви взагалі збираєтеся спати? Мені вставати о шостій!
— Мам, ну не починай, — сказав Богдан.
— Пані Маріє, не треба істеріки, — додала Оля, навіть не обертаючись.
Я відчула, як усередині щось розірвалося.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Збирайтеся. Або я сама почну складати.
Коли я повернулася, щоб піти, Оля хмикнула. І це була її помилка. Я мовчки взяла три великі сумки і почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
— Або ви йдете зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у передпокої. Я забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мене вже ніщо не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.
Куди вони пішли — не знаю. В Олі є батьки, купа подруг, завжди знайдеться диван. Впевнена, вони не пропали.
Я не шкодую. Я вчинила правильно. Бо це — мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
