Тікай, поки не запізно…
Кожна дівчина мріє про чисте та велике кохання. Щоб голова крутилася, а серце завмирало від ніжних обіймів. Щоб хлопець зробив гарну та несподівану пропозицію на очах у всіх, щоб заздрили. Щоб весілля було мрійним: він у строгому костюмі, вона — тендітна наречена в білій сукні, сяюча від щастя. Майже з пелюнок кожна дівчинка уявляє такий день. Соломія не була винятком.
На початку навчального року у дев’ятий «А» прийшов новенький — Богдан Ковальчук. Звісно, на перерві його одразу оточили, розпитуючи, звідки приїхав, чому саме зараз.
— Батько військовий, отримав нове призначення, тому й переїхали, — пояснював Богдан.
— А стріляти вмієш?
— Бувало.
— З якої зброї?
— Зі штатної… — питання сипалися з усіх боків.
Богдан одразу помітив Соломію. Вона стояла осторонь, ніби й справи до нього не мала. Після уроків пішов провожати. Випадково жили в одному напрямку. Вона розповідала про школу, а він — про міста й гарнізони, де служив батько.
У день народження Соломії він приніс до класу троянду й подарував їй на очах у всіх. Зазвичай хлопці б глузували, але вчинок Богдана викликав у них повагу, а в дівчат — заздрість.
Соломія прийняла квітку так, ніби їй щодня їх дарували. Її погляд немов говорив: «Дивіться, як за мною бігає новенький. Заздрите? Це ще не все». Вона ставилася до нього зверхньо, хоча він їй подобався.
Перед випускними іспитами Соломія познайомилася з дорослим хлопцем, спортсменом. На Дніпрі проходили змагання з веслування. Вона з подругою зупинилися подивитися.
— Дівчата, ідіть сюди, тут краще видно, — покликав симпатичний хлопець.
— А ви теж берете участь? — запитала Соломія, пробираючись крізь натовп.
— Ні, я борець. Мій друг змагається. Ось він, другий йде, — показав він на воду, не відводячи очей від Соломії, явно виділяючи її серед подруг.
Володимир — так звали нового знайомого — провів Соломію додому.
— Ти знаєш, що означає ім’я Володимир?
Вона знала, але зараз усі думи вилетіли з голови.
— Володар. Я завжди перемагаю.
Він їй подобався. Соломія прислухалася до своїх нових відчуттів — вони вабили, хвилювали й трохи лякали. В голові все переплуталося. Богдана вона забула миттєво. Що він проти Володимира Шевченка? Усю дорогу думала: поцілує він її чи ні, і як реагувати. Біля під’їзду він побажав доброї ночі й пішов. Вона відчула розчарування.
Наступного дня, коли вона вийшла зі школи, з припаркованого авто вийшов Володимир, відчинив двері. ПСоломія сіла в машину з почуттям тріумфу, але десь глибоко вже тініло передчуття біди…
