Я разом із дружиною нещодавно оформили іпотеку й купили гарну квартиру в новенькому житловому районі Києва, який ще тільки облаштовувався. “Треба освятити помешкання! Адже тут ще ніхто не жив, а без Божого благословення як же можна?!” одразу наполягла моя бабуся. “Обов’язково потрібно освятити домівку хто зна, що могло б трапитись, не варто так ризикувати. У новому житлі має панувати щастя, злагода й достаток”, додала мама, підтримавши бабусю. Хоч ми з дружиною й вагались, та не змогли встояти перед тиском рідних і вирішили провести обряд освячення.
“Це справжній обовязок”, суворо наголосила бабуся. В обумовлений день за дзвінком у двері зявився священник із посивілим оселедцем і довгою бородою. На його грудях висіла велика золота хрестовина на товстому ланцюзі, а в руках він тримав кадило та стареньку торбину. Священник роздав кожному з нас свічки й розпочав докладно розповідати про суть ритуалу.
“Діти мої”, урочисто проголосив отець, “запалюйте свічки та йдіть за мною”. Ми покірно підкорилися, очікуючи на щось величне та піднесене. Та коли батько спробував запалити свою свічку, це виявилось неабияким випробуванням вона лише диміла, тріщала й аж ніяк не хотіла палати, хоч як ми не намагались. Після кількох невдалих спроб священник поспіхом зібрав речі й швиденько поклав кадило й свічки назад у свою торбу.
“Тікайте звідси, тікайте, певно тут щось недобре…” сполошено мовив отець, в голосі його прозвучала тривога. Він нашвидкуруч прихопив свою торбину та майже побіг на вихід з нашої нової оселі, залишивши нас у справжньому подиві.
“Дивний священник і ще більш дивна свічка”, задумливо сказала дружина, помітивши, що свічка самого отця тепер горить, як ні в чому не бувало.
“Мабуть, у нього просто не той настрій був, от і не вийшло не обряд, а анекдот”, спробувала розрядити атмосферу мама.
“Гарно говорить, а наприкінці тікає. Може, там, куди він поспішив, і звязку нема”, подумав я, намагаючись знайти щось смішне в цій незвичній ситуації. “А втекти нам усе ж нікуди ми з цим місцем на пятнадцять років по кредиту й платіжкам прикути”, додав я з усмішкою.
“То що, так і залишимось, чи спробуємо знайти іншого священника?” повернула нас до реальності бабуся, наголошуючи, що треба щось вирішувати.
Того вечора ми довго говорили про дивні знаки й невизначеність майбутнього, але врешті зрозуміли одне: справжнє благословення залежить не від ритуалу, а від любові й взаємної підтримки у домі. І лише ми самі здатні наповнити свою оселю щастям і теплом незалежно від усіх труднощів чи невдач.
