Я з дружиною нещодавно оформив іпотеку на гарну квартиру в новому районі Києва, який ще тільки добудовується та ремонтується. «Її обовязково треба освятити! У ній ще ніхто не жив, а як же без Божого благословення?» відразу почала наполягати моя бабуся Ганна. «Звичайно, нова оселя потребує освячення, бо не можна лишати все напризволяще треба убезпечитися від біди, принести у дім радість, щастя й достаток», підтримала мамина пропозицію й моя мама Оксана. Ми спочатку дещо вагалися, але під тиском родичок таки згодилися й вирішили запросити священика на освячення.
«Без цього не обійтися», впевнено сказала бабуся. Ось настав призначений день, і лунає дзвінок у двері. На порозі зявляється священик поважний пан з сивими пасмами волосся, довгою бородою, у золотому хресті на масивному ланцюгу. В руках у нього кадило й потерта торбина. Всім нам видає по церковній свічці й коротко пояснює, як проходить обряд.
«Діточки, підпалюйте свої свічки та йдіть слідом за мною», урочисто мовив отець. Ми покірно приєдналися, чекали на щось чисте й піднесене. Але коли мій батько Мирослав узявся запалювати свічку, вийшло щось недобре: свічка чаділа, тріщала й уперто гасла, хоч скільки намагалися її розпалити. Після кількох невдалих спроб батюшка похапцем склав свої речі назад у торбину.
«Забирайтеся звідси всі негайно! Тут щось недобре твориться», здивовано пробурмотів священик. В його голосі звучала справжня тривога. Вхопивши свою торбу, він поспіхом покинув нашу нову квартиру, лишивши нас розгубленими й мовчазними.
«Священик чудний, свічка теж ніби лиха», похитала головою дружина моя, Соломія, здивовано помітивши, що отця свічка тепер горить без проблем.
«Може, в батюшки був не той настрій? Тому й обряд не ладився», спробувала пожартувати мама Оксана, щоб розрядити атмосферу.
«Теорій багато, але в кінці кінців батюшка втік. Мабуть, у його храмі, де він зараз, інтернету немає», підморгнув я, намагаючись знайти у всьому якийсь жарт. «А втекти нам куди? Ми вже прикути до цієї квартири на наступні пятнадцять років з усіма платежами», всміхнувся я.
«То що, будемо тут жити, чи, може, ще одного отця запрошуємо?» голос бабусі Ганни швидко повернув усіх до реальності, спонукаючи вирішувати, як далі бути у цій несподіваній ситуації.
