– Ой, привіт, подружко! Марічка вмостилася на стільчик поруч зі мною у кавярні. Скільки ж ми не бачилися! Як ти?
– Вітаю, Марічко, трохи невпевнено відповіла я. Усе чудово.
– То чому ти очей не підводиш? вона проникливо подивилася мені у вічі. Знову Тарас щось учудив? Що сталося на цей раз?
– Та не драматизуй, я закотила очі, уже шкодуючи, що забрела в це кафе. Усе у мене нормально. І з Тарасом у нас просто ідеальні стосунки. Він дійсно хороший. Давай змінимо тему.
Я підвелася, не слухаючи, що намагалася сказати здивована Марічка, й залишила на столі недоїдений шматок торта. Не хотіла я чути від когось поради здавалося, всі просто заздрять.
Тарас був особливий. Красивий, із заможною родини, уважний. Правда, часом висував дивні вимоги. Наприклад, заборонив фарбувати волосся у світлий відтінок.
Саме з цього почалась наша серйозна сварка. Ледве не розійшлися через якусь, здавалося б, дрібницю!
Я тоді записалася до салону, підправити зачіску. Знайома перукарка переконувала, що мені личить блондиний колір. І я піддалася. Повернулася додому вже з платиновими локонами.
Обличчя Тараса стало біле, як полотно від злості. Книга, яку він до тієї миті спокійно читав на дивані, полетіла в мене. Багато образ, вимога тут же повернутись до свого кольору. Блондинка не для його дому.
Я, ледве стримуючи сльози, побігла до найближчого салону. Перукарки відмовляли, бо колір мені дійсно пасував. Проте, побачивши мої сльози, швидко зробили все, як я просила.
Він лише задоволено похитав головою і не сказав більше ані слова. А на ранок подарував мені новий браслет за декілька тисяч гривень.
Ще Тарас наполягав, щоб я не носила біле: червоне, синє, зелене будь ласка, але тільки не біле. Я якось жартома спитала, якого кольору буде моє весільне плаття, але побачила в його очах такий дивний погляд, що більше питань не ставила.
– Втікай від нього, переконувала мене Марічка. Поки не пізно, втікай. Сьогодні ти не можеш у білому вийти а завтра що? Взагалі з дому не пускатиме? Яким би хорошим він не здавався, шукай нормального.
– У кожного свої дивацтва, тільки й казала я, знизуючи плечима. У нас усе серйозно. Ми думаємо про дитину. Тарас мріє про доньку. Уже й імя придумав Ганнуся. А ти кажеш втікай.
*********************************
Моя наївність і справді зіграла зі мною злий жарт. Марічка була права у його поведінці було щось дивне, і я в цьому впевнилася незабаром сама.
В оселі була кімната, куди мені завжди був заборонений вхід. Двері завжди на ключ. Якось я спитала жартома:
– Тарасе, ти часом не з роду Кривої Береги?
– Не переймайся, криво всміхнувшись, відповів Тарас. Я кістяків у шафі не тримаю.
На тому й закінчили. Поки випадок не дав мені шансу. Того дня я повернулась з університету раніше пару скасували через відрядження викладача. Я знала, що він повинен бути вдома, але не знаходила. Проходячи повз заборонену кімнату, почула невиразний голос. Обережно штовхнула двері і крізь щілину побачила таке, що серце забилося в грудях.
На всю стіну портрет дівчини. А Тарас стоїть навколішках усміхається їй.
Дівчина на портреті щиро всміхалася і тягнула комусь руки, вона була дуже схожою на мене. Як дві краплі води, тільки білява.
– Потерпи ще трішки, Ганнуся. Скоро ми будемо разом, повторював він. Я вже хотіла влетіти в кімнату й висловить усе, що думаю, та враз затримала подих:
– Вона подарує мені доню, обовязково. І тоді твоя душа переселиться в це маленьке тіло. І ти будеш зі мною навік. Я піклуватимуся про тебе, а коли виростеш, ми знову любитимемо одне одного.
Псих! майнула думка, і я кинулася до дверей, лише би не зіткнутись із ним. Подружка мала рацію, це просто жах! Але що тепер робити? Як втекти від такого? А найстрашніше що я, справді, чекала дитину Хто знає, може, ще не все втрачено термін був малий.
Батьки далеко, з рідних подруг лише Марічка. Я відразу поїхала до неї.
– Я навіть уявити не могла, що Тарас на таке здатен, зблідла я і затисла кулаки від хвилювання. Якби не побачила на власні очі нізащо б не повірила!
– Заспокойся, Марічка подала мені склянку води, я покірно випила. Тепер вирішуй, що робиш далі. Лишаєшся?
– Ні в якому разі! я похитала головою. Я боюся і за себе, і за дитину. Гірко усміхнулась. Тепер розумію, чому білий колір та білявість були під забороною. Так я ставала на неї надто схожа.
– Добре, що все довідалась ще до весілля, тверезо сказала Марічка. Він же не знає, що ти вагітна?
– Хотіла зробити сюрприз
– Оце й добре. Скажеш, що зустріла когось іншого, і поїдеш до нього. Вона зітхнула. Може, тобі варто повернутися додому, до батьків, перевестись до університету ближче. Тримайся подалі від нього.
– Мабуть, так і зроблю.
*******************************************
Останні пів року були для мене неймовірно важкими. Морально насамперед. Переїзд, пояснення з батьками Через дитину мусила кинути навчання на аборт рука не піднялась, бо ж дитина невинна. Тим паче, народилась донечка, як і мріяв Тарас.
Він відпустив мене напрочуд легко. Лише натякнув, що не варто багато розповідати. І навіть не спитав, куди їду наче йому й справді вже було байдуже.
Іноді сумніви роздирали зсередини: чи правильно зробила, що нічого не сказала про доньку? Ось і сьогодні, вклавши маленьку Гелю спати, я задумливо стояла біля вікна, ковтаючи чай із полуничним варенням.
Дзвінок у двері. Курєр привіз мою вечерю я досі не навчилася готувати. Перекусивши, сіла за підручники: вирішила поновитись в університеті.
Букви зливалися, голова йшла обертом Я дотяглася до телефону, хотіла викликати швидку, але руки не слухались. Не могла навіть заговорити. Перед тим, як втратити свідомість, крізь туман побачила Тараса, що ніжно тримає мою новонароджену дівчинку
***********************************************
Опритомніла вже в лікарні. На щастя, мама відвідала мене саме того дня.
Поліція шукала дитину та все марно. Тарас зник, наче крізь землю провалився.
Лише через кілька років розпачлива мати отримала маленьку звістку: фотографію, на якій Тарас обіймає чарівну біляву дівчинкуТижні минали у суцільному мороці. Кожної ночі я прокидалася від крику здавався знайомий дитячий голос, але у кімнаті стояла тиша. Мене спустошувало почуття безсилля: жодна новина від поліції, жодної зачіпки. Навіть Марічка, завжди бадьора, здавалась розгубленою.
Та однієї сирої вечірньої години сталося дивне. Хтось постукав у вікно мого старого дому. Там стояла старенька, зморшкувата бабуся з ясними добрими очима. В руках моя лялька дитинства, а на шиї тонкий срібний ланцюжок із кулоном, знайомим мені з самого малечку.
Ти шукаєш доньку, сказала вона. Тобі лиш треба не боятися правди. Дитина твоя жива, он у тому домі, що коло озера, за селом. Тарас не зможе вкрасти її душу. Любов твоя сильніша за його оману.
Я дивилась то на неї, то на ляльку, а на серці стигла надія. Тієї ж ночі я зібралася та рушила у темряву, бо відчувала: це мій шанс.
Старий будинок біля озера був покинутим, але світло блимало у вікнах. Я знала: мушу йти хоч би що. Кожен крок лунав на всі околиці, та у грудях палала рішучість.
Біля дверей я зупинилася, вдихнула і штовхнула.
У кімнаті стояв Тарас. Поряд у колисці спала Геля, моя рідна доня, а на стінах знову маячила білява тінь із колишнього портрета.
Не бійся, звернувся до мене він. Його руки тремтіли, очі не мали того шаленого блиску. Я не хотів робити тобі боляче. Я вірив, що так поверну ту, кого втратив.
Але ти знову втратив, сказала я тихо, підходячи до доньки. І тепер усе інакше. Я не дозволю тобі знищити наше життя.
Тарас опустив плечі та відступив. Здавалося, у цю мить його напівжива надія розчинилася в нічному повітрі. Я швидко взяла Гелю на руки вона розплющила очі й довірливо заквилила. Було в її погляді щось ніби знайоме, але я знала: Геля це лише вона, моя доня, і більше нікого у світі не потребую.
Ми вийшли з того дому на світанні я, дитина та шалена надія на світло попереду. Озеро у промінні ранку блищало чистою водою, і я обіцяла сама собі: жодна тінь більше не впаде на наше життя.
За кілька місяців усе знову стало на свої місця. Марічка допомогла з університетом, мама з донькою. Тараса більше ніхто не бачив. А Геля з кожним днем сміялася все голосніше, підбираючи нові кольори для свого щасливого майбуття тепер без жодних заборон. Можливо, навіть у білому.
