У мого онука нещодавно був день народження — йому виповнилося десять років, кругла дата. Я заздалегідь обрала подарунок, який, як мені здавалося, ідеально пасуватиме для такої нагоди. Це була велика коробка з конструктором, про який він давно мріяв. У призначений день я зібралася, надягла свою найкращу сукню й вирушила до них додому. Підійшовши до дверей, я натиснула дзвінок, і за мить почулися швидкі кроки.
— Заходь у кухню, мамо, — промовила моя донька, відчиняючи двері. Її голос звучав тепло, але з легким відтінком втоми, ніби вона цілий день готувалася до свята. — Ти ж пам’ятаєш, як звати нашого іменинника?
Я посміхнулася, переступаючи поріг. Звісно, я знала, що мого онука звати Дениско. Але замість відповіді лише кивнула, тримаючи в руках яскраво запакований подарунок. У кухні вже був накритий стіл: барвисті тарілки, серветки з мультяшними героями й великий торт із десяткою свічок, який чекав своєї миті. Дениско сидів на чолі столу, сяючи від щастя. Його друзі, такі ж десятирічні жвавці, гучно обговорювали щось, перебиваючи один одного.
— Бабусю, це ти? — скрикнув Дениско, побачивши мене. Він підбіг, обійняв, а потім цікаво подивився на коробку в моїх руках. — Це мені?
— Звісно, тобі, серденько, — відповіла я, подаючи йому подарунок. — Розкривай, не тягни!
Хлопчик із захопленням роздер папір, і його очі засяяли, коли він побачив конструктор. Діти миттєво оточили його, розглядаючи коробку й наперебій пропонуючи, що можна збудувати. Я дивилася на цю метушню й відчувала, як серце наповнюється теплом. Немає нічого кращого, ніж бачити дитячу радість, особливо в такий день.
Моя донька, яку я в думках називала Оленкою, підійшла до мене й тихо сказала:
— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як його зрадіти.
Я лише знизала плечима, наче це було очевидно. Але насправді я довго думала, що подарувати. Десять років — це вже не просто дитяче свято, це вік, коли дитина починає відчувати себе майже дорослою. Хотілося, щоб подарунок був не просто іграшкою, а чимось, що залишиться в пам’яті.
Свято тривало. Діти грали, сміялися, а потім настав момент дмухати свічки. Дениско загадав бажання, глибоко вдихнув і одним подихом загасив усі десять вогників. Гості заляскали, а Оленка почала розрізати торт, роздаючи кожному по шматочку. Я сиділа осторонь, спостерігаючи за цією веселою метушнею, і думала про те, як швидко летить час. Здається, ще вчора Дениско був зовсім малятком, а тепер він уже такий дорослий, зі своїми інтересами й мріями.
Коли торт був з’їдений, а діти розбіглися грати, Оленка сіла поруч. Ми розмовляли про те, як змінилося життя, як швидко ростуть діти. Вона розповіла, що Дениско нещодавно захопився робототехнікою й навіть записався на гурток, де вчать збирати моделі. Я слухала й раділа, що мій подарунок був доречним.
— Знаєш, мамо, — сказала Оленка, — він так чекав цей день. І твій приїзд для нього — найкращий подарунок.
Я посміхнулася, але в душі подумала, що це я маю дякувати їм за такі моменти. Бути бабусею — це особливе щастя. Ти вже не неседі всієї відповідальності, як батьки, але можеш дарувати любов, підтримку й, звісно, трохи пестощів.
До вечора, коли гості почали розходитися, Дениско підбіг до мене із уже зібраною моделлю з конструктора — це був маленький космічний корабель. Він із гордістю показав мені свою творчість, розповідаючи, як збиратиме цілу галактику. Я слухала, милувалася й думала, що це свято запам’ятається нам усім надовго.
Виходячи з дому, я відчувала легкість і радість. Десять років — це лише початок. Попереду в Дениска ще стільки відкриттів, а я сподіваюся бути поруч, щоб бачити, як він росте й стає тим, ким мріє. А поки що я просто щаслива, що змогла подарувати йому трішки чарівності в цей особливий день.
