В темній квартирі на околиці приморського містечка Бережани, де солоний вітер з моря пробирався крізь щілини старих вікон, Марія стояла біля порожньої холодильниці, міцно стискаючи скроні. Їжа зникала з лячною швидкістю, ніби розчинялася у повітрі. Ще вчора вона готувала вечерю, а сьогодні — ані крихти. Її чоловік, Богдан, знову все з’їв, як вона гадала, і ця думка гризла її розум, немов холодний морський бриз.
Розмови з Богданом нагадували бій із тінню — кожна закінчувалася криками та звинуваченнями. Його безробіття, яке тривало вже третій місяць, перетворювало їхнє життя на пекло. Марія працювала до виснаження, щоб купити продукти, які зникали, наче їх і не було. Вона звикла пити гірку каву без цукру та жувати сухий хліб, бо після зміни сил на приготування їжі не лишалося. Богдан же, здавалося, жив у своєму світі, де їжа з’являлася сама собою, а дружина мала мовчки терпіти.
— Завтра їду до дядька на хутір, допоможу йому з ремонтом, — кинув Богдан із спальні, не відриваючись від телевізора.
Марії було байдуже. Втома та гарячка, що сковали тіло, притиснули її до ліжка. Вранці температура підскочила, і вона вирішила залишитися вдома. Випивши таблетки, жінка провалилася у важкий сон, сподіваючись на спокій.
Та спокій порушив дивний шум із кухні. Хтось брязкав посудою, хлопав дверцятами холодильника, а потім заспівав — нахабно, безтурботно. Марія, хитаючись, попрямувала на звук. На кухні, немов господиня, стояла сестра Богдана, Наталя — жінка, з якою Марія намагалася не стикатися. Наталя завжди вважала, що її брат повинен утримувати не лише їхню сім’ю, а й її з дітьми. Богдан часто віддавав їй гроші, вириваючи з дефіцитного бюджету, і Марія терпіла, стиснувши зуби. А тепер Наталя рилася в їхньому холодильнику, складаючи продукти у пластикові контейнери.
— Привіт, — вимовила Марія, намагаючись стримати гнів.
— Ой! А ти чого вдома? — Наталя здригнулася, ледь не випустивши банку із солінням.
— Хворію. А ти, мабуть, тут як у себе дома?
— Богдан сам дав мені ключі, — різко відповіла Наталя, навіть не знітившись.
— Виходить, не в нього вовчий апетит, а в тебе швидкі руки, — голос Марії тремтів від люті.
— Він мій брат! Я маю право взяти їжу для своїх дітей! — Наталя випросталась, ніби захищаючись.
— Твій брат не працює, а я, виходить, маю годувати дві сім’ї? Навіть не знаючи про це? — У горлі Марії стояв ком.
— Ти що, жалієш якийсь шматок сиру? Я сама, мені важко! — Наталя підвищила голос.
— Поверни ключі. Зараз. Інакше я викликаю поліцію. Ця квартира моя, і твій брат тут ніхто, — Марія зробила крок уперед, очі її палали.
— Через дрібниці поліцію викликати? Яка ти дріб’язкова! — Наталя шпурнула ключі на стіл. — Я все Богданові розповім, він ще пошкодує, що зв’язався з такою, як ти!
— Це він пошкодує, що прикривав твої набіги, — кинула Марія, і сльози покотилися з очей.
Вона впала на стілець, приголомшена. Весь цей час її обманювали, робили з неї дурну. Ніхто б не повірив, що зовиця нахабно обчищає їхній холодильник, залишаючи лишки, а Богдан мовчки прикривав сестру, звалюючи все на свій «апетит». Та найгіршим було усвідомлення, що він знав і мовчав, зраджуючи її довіру.
Марія згадала свекруху — жінку, яка безсоромно брала все, що їй подобалось, не питаючи. Яблуко від яблуні недалеко падає, і Богдан з Наталею успадкували ту саму нахабність. Серце стискалося від болю, але рішення прийшло саме собою. Тремтячими руками вона набрала номер чоловіка.
— Я подаю на розлучення, — сказала вона, не даючи йому вставити слова.
— Почекай, я приїду, поговоримо, — забелькотав Богдан.
— Розмови скінчилися. Мені все зрозуміло.
— Ти ще пошкодуєш, повернешся до мене! — вигукнув він.
Та Марія вже не слухала. Богдан став для неї чужим — тінню, що розчинилася у холодному вітрі Бережан. Жалкувала вона лише про роки, витрачені на людину, яка не цінувала ані її, ані їхню сім’ю. Розлучення було не кінцем, а звільненням — кроком до нового життя, де ніхто не насмілиться красти її спокій.
