**Тінь минулого: драма в сердці Олени**
Олена сиділа вдома, оточена звичною тишею маленького містечка Вересня. Декретна рутина затягувала: дні зливалися в однотонну мозаїку з дитячих колискових та домашніх справ. Але кожного вечора вона з нетерпінням чекала на чоловіка, Богдана, щоб на хвилинку торкнутися світу за межами їхнього затишного дому. Сьогодні він прийшов пізніше, з втомленим, але дивно задумливим поглядом.
— Як справи на роботі? — запитала Олена, як завжди, з легенькою посмішкою, сподіваючись почути щось, що розбавить її день.
Богдан завмер, ніби обираючи слова. Його мовчання зависло важко, наче передгрозова хмара.
— Уяви, які бувають збіги, — нарешті видихнув він, нервово посміхнувшись. — Недарма ж кажуть, що наші маленькі міста — це великі села!
— Про що ти? — Олена насторожилася, відчуваючи, як холодок пробіг по спині.
— До нас на роботу прийшла нова. Я побачив її і… просто остолопів. Це ж Софія, уявляєш? Софія Шевченко!
Олені здалося, що кров відплила від обличчя. Ім’я, немов відлуння минулого, вдарило прямо в серце, воскресивши спогади, які вона так старанно ховала. Сім років тому, коли вона вперше зустріла Богдана, він був іншим — життєрадісним, відкритим, але недосяжним. Його серце належало іншій — Софії, тій самій, чиє ім’я тепер розбурхало в її душі бурю.
Тоді Олена не сміла втручатися. Вона поважала чужі почуття, боячись зруйнувати чиєсь щастя. Їхні шляхи перетнулися через спільного друга, і інколи вона ловила себе на тому, що непомітно милується Богданом. Він здавався ідеалом: добрий, харизматичний, зі щирою усмішкою. Вона думала, як пощастило його дівчині, і мріяла зустріти когось схожого. Але одного дня Богдан з’явився сам, без Софії, з погаслим поглядом. Виявилося, вони розійшлися — за її ініціативою.
Олена щиро співчувала, але в глибині душі не могла стримати радості. Це був її шанс. Вона не поспішала, вичікувала, переконуючись, що розрив остаточний. За пару місяців вона запросила Богдана на вечерю. Так почалася їхня історія. Вони легко знаходили спільну мову, і незабаром між ними спалахнули почуття. Через два роки вони одружилися, а ще через три в них народилася донька, з якою Олена тепер і залишалася вдома.
Але Софія… Софія була тією, через кого Богдан колись страждав. Тією, чиє місце зайняла Олена. Усі ці роки вона боялася, що їхнє кохання — лише спосіб забути минуле. Вона сподівалася, що з часом почуття Богдана стали щирішими, але тепер, коли ім’я Софії знову прозвучало в їхньому домі, старі страхи ожили з новою силою.
— Ну й ну, — ледь вимовила Олена, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — І як вона?
Богдан знизав плечима, відводячи погляд.
— Навіть не розмовляли. Поздоровилися, і все.
— Вона заміжня? — запитала Олена, відчуваючи, як стискається горло.
— Не знаю, — у голосі Богдана прозвучало роздратування. — Та мені й байдуже. Зустрілися, посміхнулися один одному, і все. Що мені до неї?
Але Олена бачила, що він нещирий. Його слова звучали як виправдання — не тільки для неї, а й для самого себе. Ревнощі, немов отрута, розливалися по її жилах. А раптом Софія забере його? А якщо старі почуття знову спалахнуть? Вона пам’ятала, як сильно Богдан кохав Софію. Тоді це було щось справжнє, всепоглинаюче.
Богдан, звичайно, лукавив. Йому було цікаво, як склалося життя колишньої. І, чесно кажучи, він був радий їй. Щось ворухнулося всередині, коли їхні погляди зустрілися. Ні, він любив Олену та їхню доньку. Він не збирався робити нічого, що могло б її засмутити. Але раптом він усвідомив, що з нетерпінням чекає наступного робочого дня, щоб знову побачити Софію. Просто поговорити, не більше. Хіба в цьому є щось погане?
Бачачи, як хвилюється Олена, Богдан спробував її заспокоїти перед виходом:
— Спробую сьогодні раніше повернутися, здається, все зробив. Приготуєш щось смачненьке?
— Звичайно, — вимушено посміхнулася вона.
— Я тебе люблю.
— І я тебе, — відповіла Олена, але голос її здригнувся.
Коли двері за Богданом зачинилися, усмішка зникла з її обличчя. Він ніколи не говорив «я тебе люблю» перед виходом. Це був тривожний знак? Чи, навпаки, хороший? Говорять, чоловіки починають бути уважнішими, коли їх гризе провина. Ця думка не давала Олені спокою.
Вона намагалася відволіктися, звернувши увагу на доньку, яка саме прокинулася. Але тривога не відступала.
На роботі Богдан знову побачив Софію.
— Привіт, чудово виглядаєш, — усміхнулася вона, і в її очах блиснуло щось знайоме.
— Ти теж, — відповів він, відчуваВони обидва знали, що ця зустріч змінить їхнє життя, але тепер йому доведеться вибирати між минулим і тим, що справді має значення.
