Ой, онученько, сідай поруч, розповім тобі давню історію з мого життя. Тепер я тут, у будинку для літніх, але думки часто повертають мене до того дня, коли зібрала своїх дітей, щоб оголосити останню волю. П’ятеро їх було, і кожен дивився по-своєму — хтось нетерпляче, немов на пероні, чекаючи потягу до кращого життя, а хтось просто тихо сидів, ніби був присутній, але й ні.
Ганна, старша, у своїй шовковій блузці та блискучому намисті, поспіхом поглядала на годинник — мовляв, зустріч у неї за півгодини, і то в самому центрі Києва, розумієш? Ну звідки в неї клопоти — зв’язки, кар’єра, власна справа. Андрій, другий, підтягував галстук, щось бурмотів про важливу угоду та підморгував мені, як колись, коли приходив із тим своїм «бізнесом на вирощуванні грибів».
Марія сиділа в кутку, згорблена, з іпотекою, хворими дітьми та чоловіком, який ледве виживав. А Олексій, найстарший, мовчав, як завжди — холодний, далекий. І лише Юрко, наймолодший, сидів осторонь, не дивився ні на кого, просто був.
Я глянула на них, на п’ять конвертів, що лежали переді мною. Знавала — треба говорити просто, без хитрих слів.
— Для кожного з вас є лист від мене, моя остання воля, — промовила я.
Взяла перший конверт і простягнула Ганні.
Вона, така впевнена, розірвала його, чекаючи документів, грошей, спадщини. А там… нічого, лише крихітне дзеркальце. Обличчя її перекривилося — злість, нерозуміння.
— Що це? — прошепотіла вона. — Жарт?
Я відповіла тихо:
— Це все, що я хотіла тобі залишити. Подивися на себе.
Пам’ятаю, як півроку тому лежала зламана, просила Марію привезти хоч хліба. А вона? Казала, що в депресії, сил немає, а потім у соцмережах — веселі світлини з кав’ярні. Ой, і ще розповідала, як їй важко.
Потім взяв конверт Андрій. Розкрив, побачив дзеркало й насупився.
— Ти що, хочеш сказати, що ми нічого не отримаємо? — прошипів. — Закон на нашому боці!
Я глянула на нього суворо:
— Пам’ятаєш, як продав батькову «Таврію» за копійки, а потім її перепродали за сотні тисяч? Ти вкрав у мене не лише гроші, а й спогади про нього. Подивися в дзеркало — може, побачиш не бізнесмена, а злодія.
Він схопився, кричав, погрожував судом, але я стояла нерухомо.
Марія, не витримавши, розридалася, благаючи мене повірити в її любов, але я знала — це лише вистава.
Взяла її конверт. Вона тримала його тремтячими руками, а всередині — дзеркало.
— За що? Я ж завжди була поруч! — благала вона.
— Ти лише жаліла себе, — відповіла я. — Пам’ятаєш, як просила грошей на «лікування» доньки? А вона була здорова, а ви поїхали на море. Твоя «турбота» — лише вистава.
Олексій мовчав. Він ніколи нічого не просив, нічого не давав, навіть на похоронах батька стояв, як кам’яний. Він розкрив конверт — там теж дзеркало.
— І що я зробив не так? — спокійно запитав.
— Тебе просто не було, — сказала я. — Ніколи.
Ось і Юрко — останній. Він не хотів брати, благав мене зупинитися. Але я напол
