Тінь напередодні щастя
У затишному містечку під пагорбами, де зранку розстилалася імла, Оксана з подругами гучно святкувала дівич-вечір. Завтра вона стане дружиною свого нареченого, Дмитра. Гуляння було в розпалі: дзвін келихів, сміх, музика. Раптом у двері постукали. Оксана, поправляючи сукню, пішла відчиняти.
— Добрий вечір, — з м’якою винуватою інтонацією промовила літня жінка, що стояла на порозі. Її обличчя, вкрите зморшками, здавалося смутно знайомим.
— Добридень, — відповіла Оксана, у повітрі зависла напружена тиша. Вона чекала, що скаже незнайомка.
— Я прийшла попередити: не виходь за Дмитра, — раптом випалила гостя, і її очі, ніж вугілля, впілися в Оксану.
— Що? Чому? — Оксана приголомшено дивилася на стареньку, не розуміючи, що відбувається.
—
Напередодні весілля подруги, як і слід, влаштували Оксані дівич-вечір. Останні роки вона жила в невеликому будиночку на околиці містечка, що дістався від бабусі. Будиночок був скромний, але затишний, з дерев’яними підлогами й вікнами, за якими росли старі клени. Хоч дорога на роботу займала годину, Оксана не скаржилася. Тут повітря пахло полином, стиглими грушами й ранковою росою. Вранці шелестіли листя, ввечері співали цвіркуни, і це просте життя наповнювало її душу спокоєм, якого так бракувало в міському галасі.
Подруги пропонували відсвяткувати дівич-вечір у модному клубі чи ресторані, але Оксана наполігла на своєму домі. Це був не просто вечір прощання з незаміжнім життям — це було прощання з її притулком, з цим куточком тиші.
Дмитро, її наречений, категорично відмовлявся жити за містом. «На пенсії, може, і потягне до грядочок, — говорив він, — а зараз я не збираюся витрачати півдня на дорогу. Що в цій глушині гарного? Сум зелений!»
Оксана мовчки погоджувалася. Будинок залишиться, вона буде приїжджати на вихідні. Але їхні погляди на життя часто розходилися. Вони сперечалися з дрібниць і з серйозного: як витрачати гроші, де відпочивати, як виховувати майбутніх дітей. Дмитро завжди першим мирився, привозив квіти, водив у кафе, клявся у коханні. Його почуття були яскравими, поривчастими, як літній злива.
Любила Оксана? Вона проганяла ці думки. Коли вона замислювалася, у душі замість тремтіння виникала пустота — холодна, зіяюча безодня, що поглинала все, що їй було дороге: старі книжки в потертих обкладинках, чай із м’ятою улюбленої чашці з ромашками, навіть її кота, що муркотів на колінах. Від цього ставало моторошно. Звісно, це були лише фантазії, але вони здавалися такими реальними, що по спині бігли мурашки.
Оксана не любила Дмитра. Але все одно йшла під вінець. Він був старшим на десять років, успішним, впевненим. «З ним не пропадеш», — шепотіли подруги. Оксана кивала, приховуючи сумніви. І ось день весілля призначений. Біла сукня висіла в шафі, вабляча й лякаюча. Сьогодні — шампанське, полуниця, сміх подруг, а завтра — клятва біля вівтаря.
Крізь галас Оксана ледве почула стук у двері. Спочатку здалося, що причулося, але стук повторився. Гостей більше не чекали. Вона поспішила до дверей.
— Добрий вечір, — промовила літня жінка. Вона нагадувала стареньку вчительку: сиве волосся у тугий пучок, темна кофта поверх блузки, довга спідниця, потерті туфлі. Але її очі — сірі, пронизливі — дивилися так, ніби бачили крізь душу.
— Добридень, — відповіла Оксана, чекаючи продовження.
— Зви мене Тетяна Іванівна. Я мати Василя Шевченка, — представилася жінка.
— З Василем щось трапилося? Чи з Івасем? — схвилювалася Оксана. Василь був її сусідом, а Івась — його сином. Дружина Василя пішла кілька років тому, залишивши його з дитиною й боргами. Василь не зламався, працював, суворо, але справедливо виховував сина. Оксана по-сусідськи допомагала: пекла пироги, приносила Івасю книжки з бібліотеки, садила під їхніми вікнами квіти — ромашки й флокси. Василь у боргу не залишався: лагодив паркан, допомагав із полицями. Івась кликав Оксану на прогулянки, разом збирали ягоди, з яких вона варила варення, ділячи його навпіл. Оксана знала, що у Василя є мати, але та жила в сусідньому селі й рідко навідувалася.
— Ні, з ними усе добре, — заспокоїла Тетяна Іванівна, піднявши худу руку. — І завдяки тобі, Оксано. Я знаю, як ти їм допомагаєш. Приїхала сьогодні до сина, вирішила зайти подякувати.
— Та годі вам, — зніяковіла Оксана. — Це ж по-сусідськи…
— За це й дякую, — перебила старенька, і в її голосі промайнула сталь. — Не сердься, Оксано. Я стара, але правВона пожала плечима, закрила двері й повернулася до подруг, не знаючи, що саме в цю мить її доля вже почала змінюватися.
