**Привид**
Олег повертався додому від батьків. Улітку вони жили у селі. Будинок старий, потребував часу та сил. Олег у вихідні допомагав батькові з дрібним ремонтом. У тата останнім часом підводило серце, тож Олег намагався брати на себе важчу роботу.
Вибився на день у село, підправив паркан, наносив води з колонки — спершу для городу, потім для лазні, з’їздив до магазину з мамою. Після вечері збирався назад.
— Куди це ти, у таку пізню пору? Залишайся, вранці поїдеш,— умовляла мати.
Але Олег обіцяв Катрусі повернутися. Коли вже сідав у авто, подзвонив їй, і вона також порадила залишитися до ранку.
— Ти що, не нудиш за мною? — Олег удав, що образився.
— Нуджу, дуже. І чекаю, — засміялася дружина.
— Тоді скоро приїду, — бадьоро відповів Олег.
Сонце вже сіло, почалися таємничі, прохолодні сутінки. Машин на дорозі мало. Лише за кермом Олег усвідомив, як втомився. Рідкісні запізнілі авто пролітали повз, осліплюючи світлом фар. Ось так, вже на під’їзді до міста, Олег на хвилину заплющив очі…
— Катруся, я вдома! — гукав Олег, переступивши поріг квартири.
Катруся не відповіла. Він зазирнув у кухню. Дружина стояла біля плити, помішувала щось у сковорідці, напівголосно цуркотаючи просту пісеньку. «Ти — рибачка, я — рибалка…» — впізнав він стару мелодію. Аромат смаженого м’яса пестощив ніздрі. Так легко Олег давно себе не відчував. Втоми — ніби й не було. Наче після міцного, тривалого сну. Або це й справді був сон. Він не пам’ятав, як опинився вдома — наче провалився у часову прірву або й не прокидався.
— Катрусю, — знову покликав він.
Але дружина не зреагувала.
«Мабуть, у навушниках», — подумав він, підійшов ближче, але жодних навушників не побачив.
— Я скучив і зголоднів, — прошепотів він їй на вухо.
Вона на мить завмерла, ніби щось прислухала.
— Ну нарешті, — зрадів Олег. — А то я вже подумав, що ти оглухла.
У наступну мить Катруся накрила сковороду кришкою, вимкнула газ і різко обернулася. Оледь ледь встиг відскочити.
— Катрусю, що відбувається? Чому ти мене ігноруєш? Я ж тут! Подивися на мене! — голосно скрикнув він.
Він стояв поруч, а вона поводилася так, ніби його немає. Раптом задзвенів телефон. Катруся швидко пішла у кімнату, пройшовши крізь Олега. Він відчув легкий вітерець на обличчі.
Він зазирнув їй через плече. На екрані — незнайомий номер. Катруся вагалася, але таки взяла трубку.
— Так, це я… Що? Це помилка… — За хвилину телефон випав з її рук. Вона гепнулася на диван, схопилася за обличчя й заридала.
— Катрусю, що сталося? З батьком? Серце? — Але вона плакала, не зважаючи на нього.
Він присів перед нею, спробував відвести її руки, але з жахом побачив, як його пальці пройшли крізь них, наче крізь туман. Він схопився на ноги, оглядаючи власні долоні. Катруся відвела руки від обличчя, на мить дивилася опухлими від сліз очима перед себе.
— Олеженько? — прошепотіла вона.
— Я тут, — відповів він, зрадівши, що вона нарешті його побачила.
Але її погляд, ковзнувши по ньому, знову блукав кімнатою. Ні. Вона його не бачила.
— Цього не може бути. Помилка… — прошепотіла вона. — Оле-е-женько… — застогнала й знову заридала.
Раптом вона підскочила, підняла телефон, почала набирати номер. Пальці тремтіли так, що постійно потрапляли не на ті цифри.
— Зараз, зараз… — вона приклала телефон до вуха.
Олег автоматично заліз у задню кишеню джинсів. Але телефону там не було. Він не чув і дзвінка.
«Мабуть, залишив у машині», — подумав він.
Катруся скинула виклик, почала набирати знову.
— Марійко Іванівно, мені сказали, що… Ні, Олег ще не приїхав. Мені дзвонили з поліції… — Вона зробила паузу, набираючи повні груди повітря. — Олежок потрапив у аварію біля міста… Ні, Марійко Іванівно, його вже немає… — Вона повідомила матері Олега сумну звістку, кинула телефон на диван і знову заридала, виючи, як поранена вовчиця.
«Вона про мене? Я що, розбився? Я помер? — Олег не вірив. Як повірити, коли він тут, у квартирі, стоїть перед дружиною, говорить з нею. — Ось чому я не пам’ятаю, як повернувся, як піднявся сходами, відчинив двері. Наче провалився. Чи на автопілоті? Ось чому Катруся мене не бачить. Я помер. — Олега більше дивувало не те, що він помер, а те, що не відчував жаху, болю, жалю.
— Олеженько, як же так? Як мені жити? Що робити? — Катруся знову впала на диван, заридала.
Олег простягнув руку, хотів погладити її по спині, але рука завмерла у повітрі. Він стояв над нею, намагаючись згадати, що знав про привидів.Він відчув, як світ навколо нього почав розчинятися, і останнє, що він побачив, — це сльоза, що впала з очей Катрусі на його могилу, перш ніж все зникло у безмежній білизні.
