Тінь нездійснених сподівань
Сьогодні у маленькій кав’ярні у центрі Львова сиділи ми з подругою Олесею. Вона задумливо крутила ложкою в каві, немов намагаючись прочитати мої думки.
— Сьогодні ти якась не своя, — прищурилася Олеся. — Давай, зізнавайся, що трапилося?
— Олег зробив мені пропозицію, — тихо відповіла я, але в моїй усмішці була гіркота.
— Серйозно? Нарешті! — Олеся зраділа, але тут же насупила брови. — А де ж твоя радість? Ти ж стільки років чекала!
— Я відмовила йому, — мій голос задрижав, і я відвела погляд.
— Що?! — Олеся ледь не розлила каву. — Ти ж мріяла про це! Олег був поруч стільки років, а ти… Навіщо?
— Після того, що він зробив, я не могла інакше, — загадково прошепотіла я, і мої очі похмуріли від спогадів.
— Що він зробив? — Олеся нахилилася вперед, не в силах стримати цікавість.
Я глибоко зітхнула, набираючись мужності, і почала розповідати. Олеся слухала, затамувавши дыхання, не вірячи своїм вухам.
Я завжди уявляла кохання як кадри з романтичного фільму: запашні букети, палкі визнання, готовність пожертвувати всім заради коханого. Я бачила себе героїнею, чиє життя — безкінечне свято почуттів. Ці образи, що їх підказали мені кіно та книги, стали єдиним сценарієм кохання.
Але життя відкрило мені очі. Двадцятирічна, сповнена ілюзій, я вчилася кохані на власних помилках, закохуючись і розлучаючись. Моя театральність, що глибоко вкоренилася в душі, перетворювала кожен роман на мелодраму.
Першому коханню я віддала чотири роки. Нам обом було по вісім-надцять, коли ми зустрілися. Наївна, закохана, я вперше опинилася поруч із чоловіком, вчилася будувати стосунки. Але мої палкі почуття розбивалися об його холодність. Він бачив любов інакше, і близькості, яку я так чекала, так і не сталося.
Я вирішила піти, але не просто так — мені потрібен був гарний фінал, як у кіно. Я оголосила, що їду до Одеси одна, “щоб розібратися в собі”. Він не перечив — ми ж не жили разом, лиш бачилися.
На вокзалі він проводжав мене, навіть не здогадуючись про мій план. За хвилину до відходу поїзда, стоячи у тамбурі, я випалила:
— Я йду від тебе.
— Як? Чому? — він остовпів.
— Так буде краще, — кинула я й зникла у вагоні.
Поїзд рушив. Він побіг за ним, кричачи:
— Соломіє! Я люблю тебе! Виходь за мене!
Я визирнула у вікно й холодно відповіла:
— Ніколи!
Так, з мелодраматичним фіналом, завершилось моє перше кохання.
Через рік почалися нові стосунки — з програмістом Дмитром. Він був галантний, як герой із фільму: квіти, подарунки, подорожі. Поряд із ним я відчувала себе захищеною, а погляди перехожих, здавалося, були сповнені заздрості. Він познайомив мене з батьками, возив на відпочинок, дарува— Отже, тепер я знову сама, але цього разу я точно знаю, що справжнє кохання — це не театр, а тиха гавань, якої я сама себе позбавила.
