**Брат, про якого мовчали**
— Марічко, це хто з тобою на фото? Якийсь пижон у шкірянці! — Юрко Коваль ткнув пальцем у пожовклу фотографію, що лежала в старому сімейному альбомі зі стертим шкіряним виконанням.
Нова квартира Ковалів, куди вони переїхали минулого тижня, пахла свіжою фарбою, картоном від коробок, легкою пилюкою та ванільним освіжувачем, який Олеся поставила на підвіконня. У вітальні, заваленій коробками з посудом, книжками та старими ковдрами, стояв дубовий стіл, на якому Олеся, їхня двадцятичотирирічна донька, розбирала альбом, знайдений у шафі за купою рушників. На фото молода Марія у сукні з квітковим візерунком і з довгою косою стояла поруч із незнайомцем у шкіряній куртці, обоє сміялися, а за ними виднівся старий фонтан у міському парку, оточений клумбами. Юрко, у м’ятій сорочці в клітинку з розкуйовдженою сивиною, насупився, його окуляри в тонкій оправі з’їхали на ніс, а руки стиснулися в кулаки.
Марія, яка розбирала коробку з фарфоровою посудою, випрямилася, спина хрустіла. Її світле волосся, трохи тронуте сивиною, було зібране у недбалий хвіст, джинси і сіра кофта вкрилися пилом, а обличчя напружилося, коли вона поглянула на знімок.
— Юрку, ти серйозно? — сказала вона, її голос був різким, з нотою дратування. — Це старе фото, мені років двадцять було! Нащо перебирати минуле?
Олеся, у чорній футболці з логотипом університету та джинсових шортах, гортала альбом, її заручна каблучка з маленьким діамантом блищала під світлом торшеру. Вона готувалася до весілля через місяць і виглядала схвильованою, її темне волосся вибилося з коси.
— Тату, не починай, — сказала вона, торкаючись каблучки. — Це просто фотографія, сто років тому. Мам, розкажи, хто це, і все, не будемо сваритися.
Юрко схрестив руки, його голос став голоснішим, а брви зсунулися.
— Розказати? Маріє, я цього хлопця вперше бачу! — сказав він, ткнувши пальцем у альбом. — Хто він? Твій колишній коханець, чи що?
Марія кинула запилену ганчірку на стіл, пил піднявся, як сніг, а її очі спалахнули.
— Коханець? Юрку, ти зовсім з глузду з’їхав! — гаркнула вона, руки упиралися в стегна. — Це моє минуле, не твоя справа! А ти мені не довіряєш, так? Після тридцяти років шлюбу!
Олеся схопилася, її голос задрижав, а альбом затремтів у руках.
— Годі вам кричати! — сказала вона. — У мене весілля на носі, а ви тут детективи граєте! Давайте розберемо коробки і забудемо про цю фотку!
Фотографія в альбомі перестала бути просто знімком — вона стала іскрою, що розпалила сімейну суперечку, де кожен бачив у ній свої страхи, образи й невпевненість.
До вечора сварка розгорілася з новою силою. Вітальня, освітлена теплим світлом старого торшеру з бахромою, гула від сперечань. Марія розкладала посуд, її рухи були різкими, а фарфорові тарілки дзвеніли, немов протестуючий оркестр. Юрко пив чай із чашки з написом «Найкращий тато», поданої Олесею минулого року, його газета лежала зім’ятою на столі. Олеся розкладала фотографії з альбому на дивані, намагаючись відволучися, але її пальці тремтіли, а каблучка зачіпалася за сторінки.
— Маріє, я не дурень, — сказав Юрко, відставляючи чашку, яка з дзенькотом вдарила об стіл. — Ти ніколи про цього хлопця не згадувала! Що за таємниці? Ми тридцять років одружені, а ти мені таке підсовуєш!
Марія обернулася, її обличчя почервоніло, а руки стиснули фарфорову миску з тріщиною.
— Таємниці? Юрку, це ти таємниці видумуєш! — скрикнула вона, голос задрижав. — Це просто фото, а ти мене в чомусь звинувачуєш! Може, я теж запитаю, з ким ти у дев’яностих по відрядженнях до Києва їздив, га?
Олеся схопилася, її коза розпатлалася, а голос став благальним.
— Мамо, тату, стоп, будь ласка! — сказала вона, очі блищали. — Це просто фотографія! Мам, скажи, хто це, і закриємо тему. Я не хочу, щоб ви через це весілля мені зіпсували!
Юрко фыркнув, його окуляри запотіли, а газета зашурхала на підлогу.
— Зіпсували? Олесю, це твоя мати секрети тримає! — сказав він. — Я для сім’ї пашу, пенсію вам тягну, а вона мені недоотямлює!
Марія кинула миску на стіл, вона тріснула з голосним дзенькотом, а уламки розлетілися по клейонці.
— Пашеш? А я, по-твому, що роблю? — гаркнула вона, очі почервоніли. — Я дім тримаю, Олесю виростила, обіди тобі готувала, а тепер старухою себе почуваю, бо ти завжди бурчиш і підозрюєш!
Олеся схопила альбом, її руки тремтіли, а голос зірвався.
— Годі! — крикнула вона. — Ви мене обох дістали! Я хочу весілля, а не ваші розбірки! — У розпалі вона потягла альбомЮрко потягнув до себе інший край альбому, і зірвана сторінка з гучним тріском розпалася навпіл, відкривши давно забуту правду про брата Марії, якого вона ніколи не згадувала, але чия пам’ять об’єднала їхню сім’ю знову.
