Наприкінці осені
Марічка, стоячи на порозі випуску, все ж таки визначилася з вступом до університету. Хоч і вагалася, ким стати у житті, раптом зрозуміла — вона хоче бути лікарем. Вчилася добре, а жила з батьками, як у Бога за пазухою. Все в неї було: люблячі батьки, гарний одяг, поїздки на море, подарунки.
Батько Марічки працював у міській раді й обіймав високу посаду. Ні дружині, ні доньці ні в чому не відмовляв, одягав дівчинку, як ляльку. Був упевнений у її світлому майбутньому. Мати не працювала, присвячувала себе домівці.
Та доля — жартівниця, і вона може вдарити зненацька…
— Мам, я пішла! — промовила донька, жуючи на ходу бутерброд, і вилетіла з квартири, спішачи до школи. Прийшлось бігти, мов опарена. — Навіщо я вчора сиділа в телефоні до третьої ночі? — дорікала собі Марічка, але все ж встигла вчасно вскочити до класу, ледве переводячи дух.
— Хто за тобою гнався? — запитала подруга, коли Марічка плюхнулася поруч.
— Ніхто, просто знову проспала, — відповіла вона, і в цю мить дзвінок на урок перервав їхню розмову.
Після третьої пари до Марічки підійшла класна керівниця й тихо, не дивлячись у вічі, промовила:
— Тобі треба йти додому… Щось із твоїм батьком…
— Що? Що сталося?! — з переляком вигукнула вона, схопила рюкзак і кинулася додому.
Біля під’їзду стояли сусіди, приїхала швидка й поліція. Марічка разом із правоохоронцями увійшла в квартиру… Мати вже не плакала, сиділа, хитаючись, з чорним від горя обличчям. На дивані лежав батько.
— Серце, Марічко… У твого батька серце не витримало, — прошепотіла їй на вухо сусідка.
Донька підійшла до матері, вони обнялися й заридали. Похорон й поминки пройшли, як у тумані. Сусіди підтримували, а мати закрилася у своєму горі й не розмовляла з донькою.
— Мамо, ну скажи хоть слово… — благала Марічка, але та лише дивилася на неї порожнім поглядом. А одного ранку, коли дівчина вже сама випила чай, мати раптом вийшла на кухню й тихо прошепотіла:
— Він мене кличе, доню… наш тато… — озирнулася й упала.
Марічка кинулася до неї, трясла її:
— Мамо! Матусю! — але, не почувши відповіді, вибігла до сусідки.
Ніна Петрівна одразу викликала швидку. Мати лежала без руху, а Марічка, ридаючи, пригорнулася до сусідки.
— Нічого, дитинко, лікарі швидко приїдуть…
Лікарі дійсно приїхали швидко, але після огляду розвели руками:
— На жаль, ми вже нічого не зможемо зробити… Вона пішла.
Як Марічка пережила наступні дні, вона сама не пам’ятала. Ніна Петрівна взяла все в свої руки — родичів у дівчини не було. Мати виросла в дитбудинку, а батько був єдиною дитиною в родині. Допомагали вчителі та однокласники. Поступово Марічка прийшла до тями, а сусідка опікувалася нею: годувала сніданками, зустрічала зі школи, вечеряли разом.
Ось і іспити складені, випускний пройшов. Марічці довелося змінити плани. Про університет вона вже не мріяла — треба було думати про хліб насущний. Гроші, залишені батьками, закінчувалися.
— Тіто Ніно, дякую тобі! Допомогла влаштувати мене в магазин, тепер я продавчиня, — подякувала вона сусідці. — Хоч якісь гроші будуть.
— Правильно, дитино. Спочатку треба стати на ноги, а вчитися можна і потім. Головне — щоб голова на плечах була…
Марічка працювала, не відмовлялася від підробітків: мила підлогу, допомагала розвантажувати товар. Важко було повірити, що ця тендітна дівчина колись жила зовсім інакше.
Одного разу біля під’їзду її зустріли незнайомі чоловік і жінка.
— Марічка? — запитала жінка.
— Так… А ви хто? Я вас не знаю, — відповіла дівчина, втомлена після роботи.
— Хочемо поговорити про твоє майбутнє. Може, запросиш нас додому?
— Чому я повинна вас запрошувати?
— Я Ганна, а це — Павло, — кивнула жінка на чоловіка.
— Не бійся, Марічко, ми нічого поганого не зробимо. Просто тут, на вулиці, незручно…
Вони зайшли в квартиру.
— Ми пропонуємо тобі продати цю оселю. Тобі ж не потрібно стільки простору — чотири кімнати для однієї? Та й комуналка велика.
— Так, рахунки приходять немалі, — зітхнула Марічка. — Але я не продаватиму. Це — моя пам’ять про батьків. І куди ж я тоді піду?
— Ми знайдемо тобі двокімнатну, а різницю в грошах залишиш собі.
Марічка навіть слухати не хотіла. Незнайомці переглянулися й попрощалися:
— Подумай добре. Ти ж залишилася сама — навіщо тобі такий простір?
Марічка розповіла про це Ніні Петрівні.
— Навіть не думай з ними спілкуватися! Обдурять, як малу дитину. Якщо прийдуть знову — кликни мене.
Ганна дзвонила ще кілька разів, питаючи, чи не передумала дівчина
